Читать онлайн книгу "Нортенґерське абатство"

Нортенгерське абатство
Джейн Остин


Істини
Джейн Остен (1775–1817) i досi по праву вважаеться «першою ледi» англiйськоi лiтератури. Їi «романи звичаiв» пiдкоряють ось уже трете столiття щирiстю, тонким психологiзмом, iстинно англiйським гумором i е обов’язковими для вивчення в коледжах i унiверситетах Великоi Британii.

«Нортенгерське абатство» – легка, захоплююча та смiшна iсторiя про сiмнадцятирiчну дiвчину, яка занадто серйозно сприймае все, про що читае на сторiнках улюблених книжок, уявляючи себе героiнею готичного роману. Шляхом помилок вона вчиться пiзнавати, хто ii iстинний друг, i знаходить свое кохання.





Джейн Остен

Нортенгерське абатство





Роздiл І


Навряд щоб хтось, коли-небудь забачивши Кетрiн Морланд у дитинствi, мiг подумати, що вона народжена стати героiнею роману. Становище в суспiльствi, характери ii батька й матерi, ii особистi якостi та схильностi – нiщо не провiщало цього. Їi батько був священиком, не затурканим i не бiдним, дуже шанованим, мав звичайнiсiньке iм’я Рiчард i не був вродливим. У нього були чималi статки, а до того ж iще двi парафii, тож тримати дочок у чорному тiлi звички вiн не мав. Мати ii була жiнкою простою й практичною, вдачею добросердна i, як не дивно, на здоров’я не скаржилася. До народження Кетрiн вона вже мала трьох синiв, а давши життя дочцi, згодом спородила на свiт ще шiстьох дiтей, ростила iх усiх i насолоджувалася добрим здоров’ям. Родину, що мае десятьох дiтей, завжди називають чудовою родиною, де голiв, рук i нiг цiлком достатньо; але Морланди не могли претендувати на цей епiтет, бо вони аж нiяк не вирiзнялися привабливою зовнiшнiстю; i Кетрiн упродовж багатьох рокiв була такою ж незугарною, як i кожен з них. Вона була дуже худа й незграбна, шкiра – блiда, волосся – темне i пряме, риси обличчя – грубi, а щодо ii вдачi, то вона ще менше пасувала для героiнi роману. Їй завжди подобались усi хлопчачi iгри; крикетовi вона вiддавала перевагу не тiльки перед ляльками, але навiть перед такими бiльш пiднесеними дитячими розвагами, як виховання мишеняти, годування канарейки чи поливання трояндового куща. Праця в садочку була iй справдi не до смаку, а якщо вона й збирала квiти, то робила це нiби на зло – принаймнi так могло здатися, судячи з того, що вона завжди зривала саме тi квiти, торкатися яких iй забороняли. Такими були ii схильностi. І так само мало обiцяли ii здiбностi. Вона нiколи не могла щось вивчити чи зрозумiти, перш нiж хтось iй пояснить, – а часом i пiсля того, бо вона подеколи бувала неуважною, а iнколи навiть тупуватою. Упродовж трьох мiсяцiв мати втовкмачувала iй у голову «Прохання жебрака», i все ж ii молодша сестра Саллi декламувала цього вiрша краще. Не те щоб Кетрiн була безнадiйно недолугою – зовсiм нi. Байку про «Зайця та його друзiв» вона вивчила так само швидко, як це зробила б кожна англiйська дiвчинка. Мати хотiла, щоб вона навчалася музицi. І Кетрiн була впевнена, що уроки музики iй сподобаються – адже вона так любила барабанити по клавiшах старих занедбаних клавiкордiв. Отже, у вiсiм рокiв вона почала вчитися музицi. Вона провчилася рiк, i iй забракло сили; i мiсiс Морланд, яка нiколи не примушувала своiх дочок робити те, до чого в них не було здiбностей чи бажання, дозволила iй покинути музику. День, коли Кетрiн розсталася з учителем музики, був одним iз найщасливiших у ii життi. Здiбностi дiвчини до малювання теж не були винятковими, хоча, коли iй щастило випросити в матерi конверт вiд листа чи якийсь iнший клаптик паперу, вона використовувала його до самих краiв, малюючи будиночки й деревця, курочок i курчаток, якi мало чим вiдрiзнялись одне вiд одного. Писати й рахувати ii вчив батько, а уроки французькоi мови iй давала мати. Їi успiхи не були блискучими, i вона всiляко ухилялася вiд занять. Але що за характер це був – дивний, незбагненний! За всiх ознак зiпсованостi вона, проте, не була злою чи жорстокою, тiльки подеколи бувала впертою, майже нiколи нi з ким не сварилася, була доброю з дiтлахами, якщо не брати до уваги того, що iнколи iй були властивi спалахи тиранства. Вона росла, однак, галасливою й пустотливою дитиною, вiдчувала огиду до чистоти й порядку i над усе на свiтi любила скочуватися по зеленому схилу пагорка за будинком.

Такою була Кетрiн Морланд у десять рокiв. У п’ятнадцять рокiв вона погарнiшала, почала завивати волосся й мрiяти про бали. Їi обличчя округлилося, на щоках з’явився рум’янець, i ii риси пом’якшали; очi стали виразнiшими, а фiгура – бiльш гармонiйною. Вона перестала бути нечепурою й почала стежити за собою, зробившись не тiльки гарненькою, але й охайною. І тепер iй було приемно чути розмови батька й матерi щодо ii зовнiшностi. «Кетрiн починае виглядати зовсiм непогано. Тепер вона майже гарненька!» – чула вона час вiд часу. І яке це було задоволення! Виглядати майже гарненькою для дiвчини, яку упродовж перших п’ятнадцяти рокiв життя вважали гидким каченям, – втiха значно вiдчутнiша, нiж усi втiхи разом узятi, якi випадають на долю дiвчинки, що вродилася кралею.

Мiсiс Морланд була дуже доброю жiнкою i хотiла, щоб ii дiти мали все, що iм слiд мати. Але головний ii клопiт полягав у тiм, що вона народжувала й виховувала дiтей, тож старшi доньки опинялися мимохiть полишеними на самих себе. І тому було не дивно, що Кетрiн, вiд природи позбавлена всього героiчного, у чотирнадцять рокiв вiддавала перевагу крикету, бейсболу, iздi верхи та прогулянкам перед читанням, принаймнi перед серйозним читанням. Бо вона була не вiд того, щоб узяти до рук якусь книжку iз захопливими розповiдями. Але мiж п’ятнадцятьма й сiмнадцятьма роками вона почала готуватися стати героiнею. Вона прочитала всi твори, що iх належало прочитати героiням романiв, яким необхiдно мати запас цитат, таких корисних i втiшливих у iхньому життi, що дуже мiнливе в iхньому вiцi.

Вiд Поупа вона навчилася засуджувати тих, хто,

Прикинувшись нещасним, вислизнути прагне…

Вiд Грея дiзналася, що

Самотньо квiтне так багато квiтiв,
Втрачаючи в повiтрi запах свiй.

Томсон вiдкрив iй, що

Це так чудово…
Вчити молодих стрiляти!

А з творiв Шекспiра вона дiстала величезний запас вiдомостей, i, зокрема, що що i що

Найнепомiтнiша дрiбниця
Не менше переконуе ревнивця,
Нiж докази, що у Святiм письмi;

що

Маленький жук, розчавлений ногою,
Таке ж страждання вiдчувае,
Як i гiгант, що розстаеться зi своiм життям;

i що

Молода закохана жiнка завжди виглядае
Неначе статуя Терпiння,
Що посмiхаеться до Горя.

Щодо цього ii успiхи були цiлком задовiльними, як i щодо багато чого iншого. Бо, хоч вона й не вмiла писати сонети – вона привчила себе iх читати. І хоч iй, напевно, не судилося викликати захоплення у публiки виконанням на фортепiано прелюдii, яку сама написала, вона, однак, умiла подовгу слухати гру iнших музикантiв. Найвразливiшим мiсцем Кетрiн було малювання, на якому вона зовсiм не розумiлася – аж так, що ii вмiння малювати забракло б навiть на те, щоб зробити побiжний начерк профiлю коханого. І, коли б вона й зробила таку спробу, все одно нiхто не сказав би, як невдало вiн виконаний. Тут вона не могла змагатися з жодною героiнею роману. Але досi про цю ваду вона навiть не знала, бо в неi не було коханого i iй нiчого було намалювати. Попри те, що iй уже виповнилося сiмнадцять рокiв, вона ще не зустрiла вартого уваги юнака, який мiг би полонити ii серце, i жодного разу нiхто в неi не закохувався i навiть не захопився, бодай би на одну мить. Це й справдi було дивним! Але чимало дивних речей можна пояснити, якщо дошукатися iх причин. Поблизу не було жодного лорда i навiть жодного баронета. Серед знайомих Морландiв не було жодноi родини, яка б виховала знайденого на порозi свого будинку хлопчика невiдомого походження. У ii батька не було вихованця, а мiсцевий сквайр не мав дiтей.

Але якщо юнiй дамi судилося стати героiнею, вона нею стане, – дарма що ii пiдвели сорок родин, якi живуть по сусiдству. Щось неодмiнно станеться, i герой опиниться на ii шляху.

Мiстер Аллен, якому належали майже всi землi навколо Фуллертона – села в Вiлтширi, де жили Морланди, мав вирушити до Бата для лiкування подагри; i його дружина, добросердна жiнка, яка дуже любила мiс Морланд i, мабуть, здогадувалася, що коли з юною ледi не трапляеться нiяких пригод у рiдному селi, то iх слiд шукати десь-iнде, запросила Кетрiн поiхати разом з ними. Мiстер i мiсiс Морланд поставилися до цього запрошення цiлком прихильно, а Кетрiн була дуже задоволена.




Роздiл ІІ


До всього того, що вже було сказано про зовнiшнiсть i розумовi здiбностi Кетрiн Морланд у ту пору ii життя, коли вона мала зазнати пригод, перебуваючи пiвтора мiсяця в Батi, читачевi можна повiдомити – на той випадок, якщо наступнi сторiнки не дадуть йому певного уявлення про ii душу, – що в неi було нiжне серце, вiдкрита й весела вдача, позбавлена будь-якоi зарозумiлостi чи манiрностi, невимушенi манери, якi ще донедавна виказували дитячу незграбнiсть i сором’язливiсть, приемне обличчя, що iнколи здавалося навiть гарненьким, i, як i в багатьох сiмнадцятилiтнiх дiвчат, багато в чому недосвiдчений розум.

Що ближчою була хвилина вiд’iзду, то бiльше непокоiлася мiсiс Морланд. Їi люба Кетрiн за час жахливоi розлуки могла наразитися на безлiч небезпек. Материнське серце млоiли поганi передчуття, а в останнi два-три днi перед вiд’iздом дочки у неi раз по раз наверталися на очi сльози. І, звичайно, пiд час прощальноi розмови з материнських мудрих уст повинна була злетiти найважливiша й найкориснiша порада. У таку хвилину з ii душi не могло не вихопитися застереження щодо пiдступних лордiв i баронетiв, якi тiльки про те й думають, щоб заманити юних дiвчат до своiх вiддалених маеткiв. Та й чом би про це не думати? Але мiсiс Морланд так мало знала про лордiв i баронетiв, що навiть не мала уявлення про iхню зiпсованiсть i не пiдозрювала про лихо, що його вони могли завдати ii дочцi своiми пiдступами. Їi застереження обмежилися такими словами:

– Будь ласка, Кетрiн, йдучи з балу, тепло закутуй шию, i менi б хотiлося, щоб ти записувала своi витрати – я дам тобi для записiв оцю маленьку книжечку.

Саллi, чи, вiрнiше, Сара (бо яка ж юна дама, що належить до кола незаможних дворян, досягнувши шiстнадцяти рокiв, зберiгае свое справдешне iм’я?), судячи з усього, мала стати на цей час близькою подругою й повiрницею своеi сестри. Проте, хоч як це дивно, вона не наполягала на тому, щоб Кетрiн надсилала iй листи з кожною поштою, i не взяла з неi обiцянки розповiдати iй про кожного нового знайомого i про кожен поворот цiкавоi розмови. Фактично в усьому, що стосувалося цiеi важливоi поiздки, Морланди виявили спокiй i помiрнiсть, цiлком властивi звичайним почуттям у звичайних людей, аж нiяк не схожi на тi вишуканi почуття й пiднесенi переживання, якi зазвичай вiдчувае героiня роману, уперше покидаючи рiдну домiвку. Їi батько, замiсть того щоб дати iй банкiвський ордер на необмежену суму або хоча б чек на сто фунтiв стерлiнгiв, дав iй лише десять гiней, пообiцявши прислати ще, коли буде потрiбно.

За таких невиразних обставин вiдбулася розлука й почалася поiздка. Вона минала в приемному спокоi i без небезпечних пригод. Мандрiвникам не загрожували розбiйники або ж буря, а iхня карета так i не перекинулась, аби з’явилася нагода познайомитися з героем. У дорозi iм не довелося зазнати нiяких тривог, окрiм побоювання мiсiс Аллен, що вона залишила в готелi своi черевики – побоювання, на щастя, не пiдтвердилось.

Вони приiхали до Бата. Кетрiн була на сьомому небi. Вона звертала увагу то на одну, то на iншу привабу мальовничих околиць мiста й вулиць, якими вони проiхали до готелю. Вона сюди iхала для того, щоб вiдчувати втiху, i була тепер щаслива.

Їх улаштували в зручних кiмнатах на Палтнi-стрiт.

Тепер слiд якось охарактеризувати мiсiс Аллен, щоб читач мiг зрозумiти, якою мiрою вчинки цiеi особи, що iх можна пояснити ii безцеремоннiстю, вульгарнiстю чи пiдозрлiстю, сприятимуть розвитку головноi життевоi драми героiнi (тобто у який саме спосiб – перехоплюючи листи дiвчини, якою опiкувалася, зводячи на неi обмову чи вигнавши з дому – мiсiс Ален зумiе в останньому томi роману довести бiдолашну Кетрiн до притаманних життю героiнi жахливих негараздiв.

Мiсiс Аллен була однiею з багатьох осiб жiночоi статi, товариство яких нi в кого не викликае нiяких емоцiй, окрiм подиву, що у свiтi знайшлися чоловiки, здатнi аж так захопитися ними, щоб одружитись. Серед iнших жiнок вона не вирiзнялася нi вродою, нi талантами, нi освiченiстю, нi вишуканим вихованням. Панськi замашки, млява й бездiяльна доброчиннiсть i безтурботнiсть – ось якостi, якими вона привернула до себе розумного й освiченого чоловiка, котрим був мiстер Аллен. В одному вона була корисна для Кетрiн: вiдрекомендувати юну даму у свiтському товариствi, бо не менш, нiж юна дама, вона прагнула всюди побувати й на все подивитись. Понад усе ii цiкавили новi моди. Вона була в полонi невинноi пристрастi вишукано вдягатись. Тому знайомство нашоi героiнi зi свiтським товариством затрималося на три-чотири днi, протягом яких було з’ясовано, що нинi переважно носять, а пiсля цього для мiсiс Аллен була пошита наймоднiша сукня. Кетрiн також дещо собi купила, i, коли всi справи були залагодженi, настав нарештi знаменний вечiр, коли вона мала вперше з’явитись у Верхнiх залах. Їi волосся було пiдстрижене й укладене найкращим перукарем, ii одягли з усiею ретельнiстю, i, як запевняли мiсiс Аллен i покоiвка, вона виглядала якнайлiпше. Пiдбадьорена iхньою оцiнкою, Кетрiн сподiвалася розчинитися з-помiж присутнiх, не давши приводу своею зовнiшнiстю для якихось зауважень. Звiсно, iй було б дуже приемно викликати у когось захоплення, але про це вона й не мрiяла.

Мiсiс Аллен чепурилася так довго, що вони увiйшли до бальноi зали доволi пiзно. Сезон був у розпалi, людей у залi було повно, i двi ледi протискувались уперед самi, бо мiстер Аллен рушив прямiсенько до кiмнати для гри в карти, полишивши дам напризволяще. Мiсiс Ален пройшла повз гурт чоловiкiв бiля входу зi швидкiстю, яку тiльки могла розвинути, придiляючи бiльше уваги своiй новiй сукнi, нiж молодiй супутницi. Кетрiн, однак, вчепилася у неi, тримаючи свою покровительку пiд руку так мiцно, що iх не могла роз’еднати загальна товкотнеча. Але, на ii превелике здивування, вона побачила, що, просуваючись углиб зали, вони зовсiм не виходять з натовпу. Навпаки, юрба навколо них, здавалось, щiльнiшала. Вона сподiвалася, що, достатньо вiдiйшовши вiд дверей, вони легко знайдуть собi зручне мiсце й зможуть спостерiгати за танцями. Але сталося зовсiм iнакше; i, хоч завдяки невтомнiй енергii мiсiс Аллен вони дiсталися до найбiльш вiддаленоi вiд дверей мiсцини, iхне становище, проте, не зазнало змiн: вони, як i до того, нiчого не бачили, окрiм пiр’iн на головах деяких дам. Вони продовжували просуватись уперед в пошуках кращого мiсця. І вдаючись раз по раз до сили й спритностi, потрапили нарештi до проходу позаду найвищоi лави. Тут людей було менше, нiж унизу, i звiдси мiс Морланд змогла нарештi окинути оком усе товариство, що перебувало пiд нею, i всi перешкоди, якi вона щойно подолала. Вид був чудовий, i вперше за цей вечiр вона вiдчула себе на балу. Їй дуже хотiлося танцювати, але нi з ким у залi вона не була знайома. Мiсiс Аллен робила все, що могла зробити за таких обставин, час вiд часу кажучи спокiйним голосом:

– Менi б так хотiлось, моя люба, щоб ви змогли взяти участь у танцях! Якби тiльки для вас знайшовся партнер!

Упродовж якогось часу ii юна подруга була iй вдячна за спiвчуття, але цi фрази повторювались так часто й пуття з них було так мало, що зрештою вони почали дратувати Кетрiн i iй набридло на них вiдгукуватись.

Вони, однак, недовго насолоджувалися затишним мiсцем нагорi, яке iм нелегко дiсталось. Незабаром усi пiшли пити чай, i iм довелося протискуватися туди разом з усiма iншими. Кетрiн уже вiдчувала певне розчарування: вона втомилася вiд того, що з усiх бокiв ii раз по раз штовхали люди з малопривабливими обличчями, серед яких вона була такою чужою, що навiть не могла вiдвернути свою увагу вiд незручностi тисняви, обмiнюючись з присутнiми короткими зауваженнями. І коли вони нарештi дiсталися чайноi кiмнати, неможливiсть приеднатися до якихось знайомих, з кимось привiтатись або попросити якогось джентльмена допомогти вiдчувалась особливо гостро. Мiстера Аллена нiде не було. І, не знаючи, що робити далi, вони були змушенi присiсти скраечку столу, навколо якого вже зiбралася велика компанiя, яка також не знала куди себе дiти i розмовляла лише помiж себе.

Перше, що зробила мiсiс Аллен, як тiльки вони сiли, так це привiтала себе з тим, що iй пощастило вберегти свою нову сукню.

– Було б просто жахливо, коли б ii порвали, – сказала вона, – ти згодна? Це ж такий тонкий муслiн! Як на мене, у всiй залi немае нiчого подiбного, запевняю!

– Як прикро, – прошепотiла Кетрiн, – що з-помiж усiх немае жодноi знайомоi людини!

– Так, моя люба, – байдуже вiдгукнулась мiсiс Аллен, – це й справдi дуже прикро.

– Що ж нам робити? Ледi й джентльмени за цим столом позирають на нас так, нiбито дивуються, що ми сюди сiли. Ми наче набиваемося iм у компанiю.

– Так, справдi. Це дуже неприемно. Менi б хотiлося, щоб у нас тут було багато знайомих.

– Якби iх було хоч трохи! Тодi ми принаймнi могли б пiдiйти до когось.

– Ти маеш рацiю, моя люба. Коли б ми тут когось знали, ми одразу пiдiйшли б до них. Минулого року тут були Скiннери. Якби ж то вони й зараз тут були!

– Може, тодi нам краще пiти звiдси? Бачите, нам навiть не пропонують чаю.

– Справдi, не пропонують. Яке неподобство! Але, гадаю, нам краще посидiти тут. У такiй юрбi просто неможливо дихати. Як виглядае моя зачiска, люба? Хтось мене дуже штовхнув, i я злякалась, що вона розсиплеться.

– Нi, запевняю вас, з нею все гаразд. Але, люба мiсiс Аллен, хiба й справдi серед усiеi цiеi юрби ви не знаете жодноi людини? На мою думку, ви маете бути з кимось знайомi!

– Слово честi – нi з ким! Менi б самiй цього хотiлося. Було б чудово, коли б у мене тут з’явилося багато знайомих i я змогла б знайти вам партнера для танцiв. Я так хотiла, щоб ви потанцювали. Але погляньте на цю дивну жiнку! Ну ж бо й сукня! Таких уже давно не носять. Подивiться на ii спину!

Через деякий час один з iхнiх сусiдiв по столу запропонував iм чаю. Вони взяли його з вдячнiстю, що стало початком обмiну люб’язностями мiж ними та цим джентльменом, а потiм протягом усього вечора, пiсля того як уже пiсля закiнчення танцiв iх розшукав мiстер Аллен, з ними бiльше нiхто не розмовляв.

– Сподiваюсь, мiс Морланд, – сказав вiн, з’явившись, – бал вам сподобався.

– Так, дуже сподобався, – вiдповiла Кетрiн, прикриваючи рота, щоб приховати позiх.

– Менi дуже шкода, що вона не танцювала, – сказала його дружина. – Було б добре, коли б ми знайшли для неi партнера. Я вже казала iй, яка б то була втiха, коли б Скiннери приiхали сюди цiеi зими, а не минулоi, або коли б Перрi завiтали сюди, адже вони хотiли приiхати. Кетрiн могла б танцювати з Джорджем Перрi. Шкода, що в неi не знайшлося партнера!

– Наступного разу, сподiваюсь, усе буде краще, – утiшив iх мiстер Аллен.

Коли танцi закiнчились, юрба почала розходитися, i в тих, хто залишився, з’явилася можливiсть вiльно прогулюватися по залу. І ось для героiнi, яка досi грала не дуже помiтну роль у подiях цього вечора, настав час, коли б вона могла привернути увагу i викликати захоплення. З кожною хвилиною людей ставало все менше, й чарiвнiсть Кетрiн ставала все помiтнiшою. Тепер ii бачили багато молодих чоловiкiв, якi ранiше до них не наближувалися. Проте жоден з них не виказав захоплення, нiхто не назвав Кетрiн богинею, i в залi не загомонiли з приводу появи нiкому не знайомоi красунi. Проте Кетрiн дуже гарно виглядала, i коли б присутнi бачили ii три роки тому, зараз вони б вважали ii чарiвною.

І все ж таки хтось на неi прихильно подивився: вона сама чула, як два джентльмени назвали ii гарненькою дiвчиною. Цi слова, як i належало, добре подiяли: бал одразу ж здався iй набагато приемнiшим, нiж досi. Їi невибагливе марнолюбство було потiшене. Невигадливий комплiмент з вуст двох молодикiв був iй приемнiшим, нiж справжнiй героiнi – п’ятнадцять сонетiв, що оспiвують ii красу. І вже до кiнця вечора вона вiдчувала вдячнiсть до всiх присутнiх i була цiлком задоволена цим проявом уваги до ii особи.




Роздiл ІІІ


Кожен ранок тепер був присвячений якомусь регулярному заняттю: треба було то побiгати по крамницях, то оглянути нову частину мiста, то вiдвiдати Галерею-бювет, де вони прогулювалися майже впродовж години, розглядаючи зустрiчних, але не маючи можливостi нi з ким заговорити. Найбiльшим бажанням мiсiс Аллен було, як i ранiше, мати широке коло знайомств у Батi, i вона це повторювала щоранку, щоразу, коли якась обставина нагадувала iй, що вона тут нiкого не знае.

Вони побували в Нижнiх залах; i там доля була бiльш ласкавою до нашоi героiнi. Розпорядник вiдрекомендував iй партнера по танцях – молодика на iм’я Тiлнi, якого можна було назвати справжнiм красенем. Вiн був двадцяти чотирьох – двадцяти п’яти рокiв, досить високий на зрiст, зi шляхетною поставою, з приемними рисами обличчя i гострим, жвавим поглядом. Його поводження було бездоганним, i Кетрiн одразу ж вiдчула до нього симпатiю. Пiд час танцю вони майже не могли розмовляти. За чайним столом вона переконалась, що перше враження було справедливим. Вiн говорив жваво й невимушено, i в його поведiнцi вiдчувалися жартiвливiсть i лукавство, якi збуджували ii цiкавiсть, хоча вона й не могла iх добре втямити. Поговоривши деякий час про те, що iх безпосередньо оточувало, вiн раптом сказав:

– Я дуже неуважний партнер у танцях, мем. Стiльки часу минуло, а я так i не спитав, чи давно ви в Батi, чи бували тут ранiше, чи були ви у Верхнiх залах, у театрi, в концертах, i яке загальне враження справило на вас це мiсто. З мого боку це було дуже негарно. Але зараз, коли ваша ласка, чи не могли б ви дати менi вiдповiднi роз’яснення? Якщо ви не заперечуете, я вiдразу вiзьмусь до справи.

– Вам нема чого турбуватися з цього приводу, сер.

– Запевняю вас, мiс, що це не завдасть менi жодного клопоту. – І, вiдбивши на обличчi нерухому манiрну посмiшку, вiн спитав бiльш високим голосом: – Чи ви вже давно в Батi, мiс?

– Близько тижня, сер, – вiдповiла Кетрiн, намагаючись утриматися вiд смiху.

– Справдi?! – вигукнув вiн з нарочитим здивуванням.

– Чому ви дивуетесь, сер?

– Безперечно, ви маете рацiю, – вiдповiв вiн звичайним тоном. – Але ж треба було висловити з приводу вашого приiзду якесь почуття. А за подiбних обставин подив е цiлком доречним i не поступаеться жодному iншому почуттю. Але продовжiмо. Чи ви колись бували тут ранiше, мiс?

– Нiколи, сер.

– Он як! А чи удостоiли ви своiм вiдвiдуванням Верхнi зали?

– Так, сер, я була там минулого понедiлка.

– А чи були ви в театрi?

– Так, сер, я дивилася спектакль у вiвторок.

– А в концертi?

– Так, сер, у середу.

– Чи сподобався вам Бат?

– Так, дуже сподобався.

– Тепер менi треба безглуздо усмiхнутись, пiсля чого ми знову зможемо поводитися поважно.

Кетрiн вiдвернулася, не знаючи, чи може вона розсмiятися.

– Здогадуюсь, що ви про мене думаете, – серйозно сказав вiн. – Завтра ви вiдгукнетесь про мене в вашому щоденнику не дуже схвально.

– У моему щоденнику?

– Так. Я точно знаю, що ви там напишете. «П’ятниця. Вiдвiдала Нижнi зали. Надягла мережану муслiнову сукню з синьою облямiвкою, простi чорнi туфлi; чудово виглядала. Мене втомив своiм товариством якийсь дивний недоумкуватий юнак, який танцював зi мною i дратував мене своiми нiсенiтницями».

– Повiрте, у мене й на думцi не було нiчого подiбного!

– Хочете, я вам скажу, що вам слiд мати на думцi?

– Якщо вам завгодно.

– «Танцювала з дуже милим молодим чоловiком, якого менi вiдрекомендував мiстер Кiнг. Довго з ним розмовляла – вiн здався менi надзвичайно обдарованим; сподiваюсь познайомитися з ним ближче». Менi б хотiлося, мiс, щоб ви написали саме так.

– А якщо я не веду щоденника?

– Тодi ви не сидите в цiй кiмнатi, а я не сиджу поряд з вами. Цi два твердження е такими ж незаперечними. Не ведете щоденника! Але як тодi вашi кузини, яких немае з вами, уявлять собi ваше життя в Батi? Як ви зможете розповiсти належним чином про всi люб’язностi й комплiменти, що ви iх почули, якщо не будете щовечора занотовувати iх до щоденника? Як ви зможете запам’ятати з усiма подробицями своi рiзноманiтнi вбрання, свое самопочуття, своi зачiски?

Нi, мiс, я не настiльки необiзнаний зi способом життя юних ледi, як вам хотiлось би думати. Тiльки завдяки похвальнiй звичцi вести щоденник дами здатнi так чудово писати, мають такий хороший стиль. Кожен погодиться, що писання вишуканих листiв – талант переважно жiночий. Звiсно, певне значення мае й природа, але я впевнений, що iй iстотно сприяе ведення щоденника.

– Я iнодi замислювалася, – з сумнiвом сказала Кетрiн, – чи справдi це так, що жiнки пишуть листи набагато краще за чоловiкiв. Щиро кажучи, я не впевнена, що тут перевага завжди належить моiй статi.

– Наскiльки я можу судити, жiнки звичайно пишуть листи бездоганно, якщо не зважати на три маленькi вади.

– І що ж це за вади?

– Беззмiстовнiсть, повна неувага до пунктуацii i купа граматичних помилок.

– Он як? Слово честi, менi, напевно, не слiд було заперечувати ваш комплiмент! Ви не занадто високоi думки щодо жiнок.

– Вiдтепер я не буду вважати неспростовним, що жiночi листи кращi за чоловiчi, так само як i те, що жiнки краще спiвають у дуетах або краще малюють пейзажi. У будь-якiй справi, де потрiбен вишуканий смак, перевага подiляеться мiж обома статями рiвномiрно.

Наразi iхню розмову перервала мiсiс Аллен.

– Кетрiн, люба, – сказала вона, – зробiть ласку, витягнiть шпильку з мого рукава. Боюся, вона вже прорвала дiрку. Я б дуже засмутилася, адже це моя улюблена сукня, хоча тканина коштувала всього по дев’ять шилiнгiв за ярд.

– Саме так я й подумав, мем, – сказав мiстер Тiлнi, розглядаючи тканину.

– Ви розумiетеся на муслiнi, сер?

– Так, i дуже добре. Я завжди сам собi купую краватки, i в цiй справi я вважаюся знавцем. Моя сестра часто доручае менi вибрати iй сукню. Нещодавно я iй купив одну, i всi дами, якi ii бачили, визнали, що я зробив чудову покупку. Я заплатив усього по п’ять шилiнгiв за ярд, а це був справжнiй iндiйський муслiн.

Мiсiс Аллен була приголомшена його здiбностями.

– Чоловiки зазвичай так погано знаються на таких речах! Я нiколи не навчу мiстера Аллена вiдрiзняти одну мою сукню вiд iншоi. Ваша сестра, сер, певно, дуже вами дорожить.

– Сподiваюся, що це так, мем.

– А скажiть, сер, будьте такi ласкавi, що ви думаете про сукню мiс Морланд?

– Вона дуже гарна, мем, – сказав вiн, серйозно ii розглядаючи, – але, гадаю, на неi погано подiе прання. Тканина дуже збiжиться.

– Як ви можете, – сказала Кетрiн, смiючись, – так… – вона мало не сказала «прикидатися».

– Я цiлком з вами згодна, сер, – вiдповiла мiсiс Аллен. – Я казала мiс Морланд те саме, коли вона ii купувала.

– Знаете, мем, муслiн завжди може на щось згодитись. Мiс Морланд зможе зробити з нього хустку, чепець або накидку. Муслiн нiколи марно не пропаде. Моя сестра казала це, мабуть, разiв сорок, коли купувала бiльше тканини, нiж iй було потрiбно, або невдало розрiзала ii на клаптi.

– Бат – чарiвне мiсто, сер. Тут стiльки чудових крамниць. На жаль, ми живемо в такiй глушинi. Звичайно, у нас е дуже гарнi крамницi й у Солсберi, але туди так важко дiставатись. Вiсiм миль – шлях не близький. Мiстер Аллен каже, що навiть дев’ять i що так вимiряно, але я впевнена, що там не може бути бiльше восьми. Однак я так втомлююся – повертаюся звiдси зовсiм знесиленою. А тут вийдеш за порiг, i через п’ять хвилин маеш усе, що тобi потрiбно.

Мiстер Тiлнi був достатньо чемним, щоб удати, нiбито йому цiкаво ii слухати. І вона говорила з ним про муслiн, доки знову не почалися танцi. Слухаючи iхню розмову, Кетрiн подумала, що вiн надто поблажливий до слабкостей iнших.

– Про що це ви так серйозно замислилися? – спитав вiн, коли вони повертались до танцювальноi зали. – Сподiваюся, не про вашого партнера, бо, судячи з того, як ви хитаете головою, вашi думки вас не тiшать.

Кетрiн зашарiлась i вiдповiла:

– Я взагалi нi про що не думала.

– Це дуже мудро з вашого боку. Але менi було б приемнiше, коли б ви вiдверто менi сказали, що не хочете вiдповiдати на мое питання.

– Що ж, не хочу!

– Дякую вам. Невдовзi ми добре узнаемо одне одного, i я дiстану право вас пiд’юджувати. Нiщо у свiтi так не сприяе близькому знайомству.

Вони знову почали танцювати. І, коли бал закiнчився, розсталися з бажанням – принаймнi з боку дами – продовжити знайомство. Чи думала вона про нього, коли пила тепле вино з водою i лягала спати, мрiючи побачити його увi снi, – важко сказати напевно. Але я сподiваюсь, що вона згадала про нього лише коли засинала або в ранковiй дрiмотi, бо, згiдно з думкою знаменитого письменника[1 - Дивись листа мiстера Рiчардсона, № 97, том 2, «Бродяга». – Прим. автора.], юнiй дамi не гоже закохуватися, доки джентльмен iй не освiдчиться, i, отже, iй не слiд думати про нього, перш нiж стане вiдомо, що вiн думае про неi. Мiстеровi Аллену, мабуть, ще не спадало на думку, чи стане мiстер Тiлнi думати про Кетрiн i чи закохаеться вiн у неi, але вiн не заперечував проти нового знайомства своеi юноi пiдопiчноi. Ще на початку вечора вiн не полiнувався довiдатися про ii партнера i дiстав про нього цiлком схвальнi вiдомостi, згiдно з якими мiстер Тiлнi був священиком i походив з дуже шановного сiмейства в Глостерширi.




Роздiл IV


Наступного дня Кетрiн з особливим нетерпiнням заквапилася до Галереi, сподiваючись ще вранцi побачити там мiстера Тiлнi й готуючись зустрiти його з усмiшкою. Але iй не було потреби усмiхатися – мiстер Тiлнi не з’явився. У будь-яку годину дня, тодi, коли в Галереi збиралося найбiльше людей, там можна було помiтити будь-кого, але не мiстера Тiлнi. Щохвилини безлiч людей заходило й виходило, пiдiймалось i спускалося сходами, – людей, до яких усiм було байдуже i яких нiхто не хотiв бачити. І тiльки його не було.

– Яке чудове мiсто Бат, – сказала мiсiс Аллен, коли вони сiли бiля величезного годинника, втомившись вiд гуляння по залi. – І як було б приемно, коли б у нас тут були знайомi!

Вона досить часто висловлювала це побажання, але й цього разу в мiсiс Аллен не було жодних пiдстав сподiватися, що доля буде бiльш прихильною до неi. Але, як нас учили: «Що б не було, нiколи не втрачай надii», бо: «Будь наполегливим – i збудуться всi мрii», i наполегливостi, з якою вона щодня бажала те саме, судилося зрештою дiстати справедливу нагороду, бо не минуло й десяти хвилин, як дама приблизно того ж вiку, що й мiсiс Аллен, яка сидiла неподалiк вiд неi i протягом кiлькох хвилин уважно ii розглядала, раптом якнайлюб’язнiше звернулася до неi з такими словами:

– На мою думку, мем, я не могла помилитись. Вiдтодi як я мала приемнiсть вас бачити, минуло багато часу, але чи не Аллен ваше прiзвище?

Коли на це питання охоче вiдповiли, незнайомка повiдомила, що ii прiзвище Торп. І мiсiс Аллен одразу ж упiзнала риси своеi близькоi подруги, з якою вчилася в однiй школi i з якою, пiсля того як вони обидвi вийшли замiж, бачилася лише один раз, до того ж багато рокiв тому. Вони дуже зрадiли цiй зустрiчi, як i слiд було сподiватися, беручи до уваги, що протягом останнiх п’ятнадцяти рокiв iх цiлком задовольняло те, що вони нiчого не знали одна про одну. Були сказанi комплiменти з приводу того, що кожна з них чудово виглядае. І, зазначивши, як багато часу спливло вiдтодi, як вони бачилися, якою несподiванкою е для них ця зустрiч у Батi i як приемно побачити давнього друга, вони почали розпитувати й розповiдати про своi родини, сестер i кузин, говорячи одночасно, з бiльшим бажанням дiлячись вiдомостями, нiж iх отримуючи, i майже не слухаючи одна одну. У цiй бесiдi, однак, мiсiс Торп мала одну iстотну перевагу над мiсiс Аллен – вона могла говорити про своiх дiтей. І, коли вона розповiдала про таланти синiв i вроду дочок, повiдомляла про iхнi заняття та плани на майбутне – що Джон учиться в Оксфордi, Едвард працюе на кравецькому пiдприемствi «Мерчент Тейлорз», а Вiльям плавае в морi i що всiх трьох iхнi знайомi поважають i цiнують бiльше, нiж будь-кого в цiлому свiтi, – мiсiс Аллен, яка не мала подiбноi втiхи i можливостi дiлитися ними з недовiрливою та байдужою подругою, була змушена сидiти мовчки й удавати, нiбито вона прислухаеться до всiх цих материнських звiрянь, радiючи, однак, спостереженню, яке невдовзi вiдкрилося ii проникливим очам, що мереживо на ротондi мiсiс Торп принаймнi удвiчi дешевше, нiж те, що носить вона сама.

– А ось i моi любi дiвчатка! – вигукнула мiсiс Торп, показуючи на трьох гарненьких дiвчаток, якi йшли в ii бiк, тримаючись за руки. – Люба мiсiс Аллен, я прагну вам iх вiдрекомендувати. Вони будуть щасливi з вами познайомитись. Найвища – Ізабелла, моя старша. Вона чарiвна, еге ж? Іншi теж усiм дуже подобаються, але Ізабелла, на мою думку, найвродливiша.

Панночки Торп були вiдрекомендованi. І мiс Морланд, про яку на деякий час забули, також була вiдрекомендована. Їi прiзвище, здавалось, приголомшило iх усiх. І пiсля кiлькох люб’язних фраз старша iз сестер Торп голосно сказала до iнших:

– Як мiс Морланд схожа на свого брата!

– Справдi, просто копiя! – вигукнула мати, а потiм кожна повторила двiчi чи тричi:

– Я б одразу здогадалася, що це його сестра, хоч би де я ii зустрiла!

У першу мить Кетрiн нiчого не могла збагнути. Але щойно мiсiс Торп i ii дочки почали розповiдати iсторiю свого знайомства з мiстером Джеймсом Морландом, вона згадала, що ii старший брат нещодавно заприятелював з юнаком на прiзвище Торп, який учився з ним у одному коледжi, i провiв останнiй тиждень рiздвяних канiкул у його домi неподалiк вiд Лондона.

Як тiльки все з’ясувалося, панночки Торп виявили найпалкiше бажання познайомитися з нею ближче, бо дружба мiж iхнiми братами вже майже зробила iх подругами, i так далi, i таке iнше. Кетрiн, якiй було дуже приемно це почути, вiдповiла з усiею люб’язнiстю, на яку лише була здатна. І як перший доказ дружби iй було запропоновано руку старшоi мiс Торп, яка запросила ii пройтися з нею по залi. Кетрiн була дуже задоволена своiм новим батським знайомством i за розмовою з мiс Торп майже зовсiм забула про мiстера Тiлнi. Дружба, безперечно, е найкращим бальзамом для ран вiд розчарувань у коханнi.

У розмовi вони звернулися до тем, вiльне обговорювання яких якнайкраще сприяе раптовому виникненню близькоi дружби мiж двома юними дамами, – таким, як убрання, бали, флiрт i людськi дивацтва. Мiс Торп, однак, будучи на чотири роки старшою за мiс Морланд i, отже, бiльш обiзнаною, при обговорюваннi цих тем мала iстотнi переваги. Вона могла порiвняти бали в Батi з балами в Танбриджi, батську моду – з лондонською, могла пояснити новiй подрузi, яку мають вагу зi смаком дiбранi прикраси, здогадатись про флiрт мiж джентльменом i ледi, якi тiльки й того, що всмiхнулись одне до одного, i серед густого натовпу помiтити якого-небудь дивака. Цi здатностi викликали в Кетрiн неабияке захоплення, бо сама вона була необiзнаною з такими речами. І вона пройнялася такою повагою до подруги, яка могла б завадити iхньому зближенню, коли б не жвавiсть i невимушенiсть мiс Торп, а також ii багаторазовi запевнення в тому, як вона рада iхньому знайомству, усе це не розвiяло в Кетрiн почуття благоговiння перед нею, зберiгши в ii серцi лише палку симпатiю до неi. Вони пройшлися по Галереi пiвдюжину разiв, але для зростаючоi взаемноi прихильностi, яка чимдалi мiцнiла, цього було недостатньо, i мiс Торп, коли вся компанiя покинула цей заклад, провела мiс Морланд до самих дверей будинку мiстера Аллена. І там вони розпрощалися пiсля нiжного й тривалого рукостискання, з’ясувавши, на взаемну радiсть, що завтра ввечерi вони зустрiнуться в театрi, а вранцi будуть молитися в однiй церквi. Кетрiн одразу ж побiгла нагору сходами, щоб подивитися з вiкна вiтальнi, як мiс Торп вiддалялася, йдучи вулицею. Вона захоплювалася грацiйнiстю ii ходи та елегантнiстю ii постави й сукнi, вiд усiеi душi дякуючи долi за те, що вона послала iй таку подругу.

Мiсiс Торп була вдовою, i не дуже заможною. Вона була життерадiсною доброзичливою жiнкою, поблажливою до дiтей. Їi старша дочка була вельми гарною на вроду, а молодшi, уявляючи себе такими ж красунями, як i iхня сестра, наслiдуючи ii манери та стиль у одязi, були цiлком задоволенi своею долею.

Ця коротка характеристика родини потрiбна для того, щоб звiльнити читача вiд довгоi й докладноi оповiдi самоi мiсiс Торп про ii колишнi поневiряння й злигоднi, на яку б забракло трьох чи чотирьох наступних роздiлiв, i тодi довелося б сказати про вади домовласникiв та слуг i вiдтворювати з усiма подробицями розмови двадцятилiтньоi давностi.




Роздiл V


Того вечора в театрi обмiн кивками й усмiшками з мiс Торп (хоча вони, безперечно, забирали в Кетрiн багато часу), не поглинули аж так ii уваги, щоб забути пошукати поглядом мiстера Тiлнi в усiх ложах, якi вона тiльки могла осягнути поглядом. Але ii старання були марними. Мiстеровi Тiлнi п’еса була так само не до вподоби, як i Галерея. Вона сподiвалась, що наступного дня iй бiльше пощастить. І коли ранок наступного дня випав напродив чудовий, наче на догоду ii бажанню, вона майже не мала в цьому жодного сумнiву. Бо погожий недiльний день у Батi виганяе з кожного будинку всiх його мешканцiв, якi, прогулюючись, висловлюють знайомим свое захоплення чудовою погодою.

Як тiльки богослужiння закiнчилося, Торпи й Аллени негайно об’еднались i, перебувши в Галереi рiвно стiльки часу, скiльки було достатньо для того, щоб дiйти висновку, що тамтешня тиснява нестерпна та що в нiй неможливо побачити хоча б одне шляхетне обличчя, – висновок, якого усi доходять щонедiлi протягом усього сезону, – вони заквапилися до Крессента, щоб подихати свiжим повiтрям у кращому товариствi. Тут Кетрiн та Ізабелла, гуляючи пiд руку, знову насолоджувалися дружньою задушевною бесiдою. Вони розмовляли довго i з великою приемнiстю. Але надiя Кетрiн зустрiти свого партнера по танцях знову не справдилась. Його не було нiде. Усi спроби його знайти не мали успiху. Вiн не з’являвся нi на ранкових зборищах гультяiв, нi на вечiрнiх асамблеях, нi в Верхнiх, нi у Нижнiх залах, нi на костюмованих балах, нi на звичайних. Уранцi вiн не прогулювався пiшки, не iздив верхи, не роз’iжджав у екiпажi. Його iменi не було в книзi вiдвiдувачiв Галереi-бювета, а бiльше його нiде було шукати. Вiн, певно, покинув Бат. Проте вiн навiть не згадав, що буде тут так недовго. Ця таемничiсть, яка завжди сприяе героевi роману, створила в уявi Кетрiн новий ореол навколо його характеру й поведiнки i пiдсилила ii прагнення щось про нього дiзнатися. Вiд Торпiв вона не могла нi про що довiдатися, бо вони приiхали до Бата лише за два днi до зустрiчi з мiсiс Аллен. Однак, про мiстера Тiлнi Кетрiн часто й залюбки розмовляла зi своею чарiвною подругою, яка дуже старанно заохочувала ii до цих розмов, i, отже, не давала змоги стертися з ii пам’ятi враженню, яке вiн на неi справив. Ізабелла була впевнена, що вiн мае бути приемною молодою людиною. І не менше вона була впевнена в тому, що йому не може не подобатися ii люба Кетрiн i, отже, невдовзi повернеться. Особливо iй подобалося те, що вiн був священиком, бо вона «вважала своiм обов’язком зiзнатися, що дуже прихильно ставиться до цього заняття». Вона вимовила цi слова з чимось подiбним до зiтхання. Мабуть, Кетрiн помилилася, не зробивши спроби дiзнатись у Ізабелли про причини цього делiкатного виявлення почуттiв. Але у тонкощах виявiв любовi та обов’язкiв дружби вона була ще недостатньо досвiдченою, аби знати, коли слiд доброзичливо пожартувати, а коли – домагатися вiдвертостi.

Мiсiс Аллен тепер була цiлком щасливою та задоволеною Батом. Вона знайшла знайомих, i вони були, на втiху iй, родиною ii найгiднiшоi давньоi подруги й на довершення всього цього щастя вдягалися значно бiднiше, нiж вона сама. Замiсть щоденно повторюваноi фрази: «Якби в нас були знайомi в Батi!» вона почала казати: «Яка я рада, що ми зустрiлися з мiсiс Торп!» i не менш, нiж ii юна пiдопiчна та Ізабелла, прагнула, щоб двi родини постiйно спiлкувались. І день здавався iй марно витраченим, якщо бiльшу його частину вона не була поряд з мiсiс Торп, ведучи з нею бесiди, у яких, однак, навряд чи був обмiн думками, а часто навiть спiльна тема, бо мiсiс Торп говорила головним чином про своiх дiтей, а мiсiс Аллен – про своi вбрання.

Дружба помiж Кетрiн та Ізабеллою розвивалася так само стрiмко, яким був ii початок, i вони так швидко пройшли всi стадii взаемноi симпатii, яка чим далi ставала вiдчутнiшою, що невдовзi не залишилося жодного свiдчення цього почуття, якого вони б не показали одна однiй або тим, хто iх оточував. Вони називали одна одну на iм’я, гуляли тiльки пiд руку, зашпилювали одна однiй шлейфи перед танцями i були нерозлучними в товариствi. І якщо дощовий ранок позбавляв iх iнших розваг, вони, незважаючи на вогкiсть i твань, неодмiнно зустрiчались i, зачинившись у кiмнатi, читали роман. Так, так, роман; бо я не дотримуватимусь нешляхетного й нерозумного звичаю, поширеного серед романiстiв, – зневажливо засуджувати твори, якi вони самi й примножують, – приеднуючись до найзапеклiших ворогiв романiв, нагороджуючи цi твори найрiзкiшими епiтетами й конче рiдко дозволяючи iх читати власнiй героiнi, яка, випадково розкривши роман, з незмiнною огидою перегортае його нуднi сторiнки. Та ба! Якщо героiню одного роману не буде патронувати героiня iншого, вiд кого ж iще iй чекати захисту й турботи? Я не можу цього схвалювати. Залишiмо оглядачам лаяти на дозвiллi цi витвори письменницькоi уяви й на кожний новий роман вiдгукуватись безглуздими та заяложеними фразами, якими звичайно висловлюють невдоволення в сучаснiй пресi. Годi зраджувати одне одного. Ми, романiсти, зазнаемо бiльших образ, нiж будь-якi iншi автори. Хоча нашi твори принесли читачам бiльше глибокоi та щироi радостi, нiж твори будь-якоi iншоi лiтературноi корпорацii у свiтi, жоден лiтературний жанр не ганили з таким завзяттям. Пиха, неуцтво й мода роблять кiлькiсть наших ворогiв майже рiвною кiлькостi наших читачiв. І обдаровання дев’ятисотого автора стислоi iсторii Англii або упорядника й видавця тому, який мiстить кiлька дюжин рядкiв з Мiльтона, Поупа й Прайора, статтю з «Глядача» й роздiл зi Стерна, звеличуються тисячами пер, тодi як iснуе мало не загальне прагнення применшити здiбностi i знеславити працю романiста, плюндруючи твори, на користь яких свiдчать лише талант, розум i смак. «Я не люблю романiв», «Я рiдко вiдкриваю романи», «Не сподiвайтеся, що я часто читаю романи», «Це занадто добре для роману» – ось загальний тон. «Що ви читаете, мiс?» – «Ох, це всього лише роман!» – вiдповiдае юна дама, вiдкладаючи книжку вбiк з пiдкресленою байдужiстю або миттевим збентеженням.

«Це всього лише «Цецилiя», або «Камiлла», або «Белiнда», або, одне слово, усього лише твiр, у якому показанi найсильнiшi прояви людського розуму, у якому е найпроникливiше знання людськоi природи, найвдалiше змальованi рiзнi ii зразки, а найяскравiшi вияви дотепностi й веселощiв донесенi до людей найточнiшою мовою. Однак коли та сама юна дама замiсть подiбного твору читае том «Глядача», як гордо покаже вона вам книжку та ii назву! Проте, дуже малоймовiрно, щоб ii справдi зацiкавило хоч щось iз цього грубезного тому, змiст i стиль якого не можуть не викликати огиди в молодоi людини зi смаком, бо надто часто його статтi присвяченi неправдоподiбним обставинам, непереконливим характерам i бесiдам на теми, якi вже давно не цiкавлять жодну живу iстоту; мало того, цi статтi подеколи написанi такою поганою мовою, що навряд чи вона залишить сприятливе враження про столiття, яке ii сприймало.




Роздiл VI


Наступна бесiда мiж двома подругами, що вiдбулася одного ранку в Галереi-бюветi, коли вони були знайомi вiсiм чи дев’ять днiв, наводиться тут, аби дати читачевi уявлення про iхню нiжну взаемну прихильнiсть, а також тонкiсть, глибину й своерiднiсть iхнiх думок i лiтературних уподобань, якi становили основу цiеi прихильностi.

Вони заздалегiдь домовилися про зустрiч, i позаяк Ізабелла прийшла на п’ять хвилин ранiше за подругу, то ii першими словами, природно, були:

– Моя люба, що вас так затримало? Я чекаю вас цiлу вiчнiсть!

– Невже я змусила вас чекати? Перепрошую, але я гадала, що не спiзнююсь. Адже зараз перша година. Сподiваюсь, ви тут недавно?

– О, я чекаю вже тисячу рокiв, не менше. Принаймнi цiлих пiвгодини. Ну, то сядьмо ось у тому кутку зали, зробiмо собi таку приемнiсть. Менi треба розповiсти вам так багато всього цiкавого. Передусiм, я так боялася, що пiде дощ, коли збиралась уранцi з дому! Здавалося, вiн ось-ось уперiщить, – а я б тодi геть засмутилася. Знаете, я щойно бачила у вiтринi на Мiльсом-стрiт маленький капелюшок, найгарнiший з усiх, якi тiльки можна собi уявити. Вiн схожий на ваш, тiльки не з зеленими стрiчками, а з червоногарячими, i менi так закортiло його купити. Але, люба Кетрiн, як у вас минув ранок? Ви продовжили читання «Удольфо»?

– Так, взялася за нього, щойно прокинулась. І вже дiсталася до чорного покривала.

– Справдi? Чудово! О! Нiзащо у свiтi не скажу, що пiд ним сховано. Хоча вам, певно, кортить дiзнатись?

– О, ще б пак! Що б там могло бути? Але нi, не кажiть, благаю вас, жодного слова! Напевно, там скелет. Я певна, що там скелет Лорентiни. О! Я в захопленнi вiд цiеi книжки! Я б iз задоволенням читала ii усе життя. Повiрте, коли б я не домовилася з вами про зустрiч, я б нiзащо вiд неi не вiдiрвалась.

– Люба моя, я так вам вдячна! Але коли ви закiнчите «Удольфо», ми з вами почнемо читати «Італiйця». І я вже приготувала для вас список з десяти чи дванадцяти таких романiв.

– Справдi? Яка я рада! Що ж це за романи?

– Зараз я прочитаю вам iхнi назви. Вони в мене тут, у записнику. «Замок Вольфенбах», «Клермонт», «Таемничi застереження», «Чаклун Чорного лiсу», «Опiвнiчний дзвiн», «Сирота з Райну» та «Страшнi таемницi». Цього поки що досить.

– Так, звичайно. Але чи всi вони з жахами? Чи ви впевненi, що вони всi з жахами?

– Так, цiлком упевнена. Моя найближча подруга, мiс Ендрюс, мила дiвчина, наймилiше створiння у свiтi, прочитала iх усi. Коли б ви знали мiс Ендрюс, ви б ii обожнювали. Ви й уявити собi не можете, яку пречудову сукню вона собi плете. На мою думку, вона гарна, мов ангел, i мене так дратуе, що чоловiки нею не захоплюються! Це мене страшенно дратуе. Я iх за це картаю, як тiльки можу.

– Картаете? Ви картаете чоловiкiв за те, що вони нею не захоплюються?

– Авжеж. Я все зроблю заради справжнiх друзiв. Половинчастi почуття менi невiдомi. Це менi не властиво. Моi прихильностi завжди надзвичайно сильнi. Цiеi зими на однiй з наших асамблей я сказала капiтановi Ханту, що, навiть якби вiн весь вечiр до мене липнув, я з ним не танцюватиму, доки вiн не визнае, що мiс Ендрюс гарна, мов ангел. Знаете, чоловiки вважають, що ми не здатнi на справжню дружбу, але я доведу iм, що вони помиляються. Якщо я колись почую, що хтось зневажливо про вас вiдгукуеться, вiн одразу ж про це пошкодуе. Проте навряд чи це станеться: адже ви з тих жiнок, якi мають великий успiх у чоловiкiв.

– Боже мiй! – вигукнула Кетрiн, червонiючи. – Що ви таке кажете?

– Я впевнена в цьому. У вас стiльки жвавостi, а саме цього бракуе мiс Ендрюс. Мушу зiзнатися, що в нiй е щось прiсне. О! Я просто зобов’язана вам розповiсти, що, коли ми вчора розстались, я помiтила молодика, який дуже пильно на вас дивився. Я впевнена, що вiн у вас закоханий.

Кетрiн почервонiла й знову запротестувала. Ізабелла засмiялась.

– Слово честi, це правда! Але я бачу, у чiм рiч: ви байдужi до всiх, окрiм того, чие iм’я можна не називати. Бiльше того, я не дорiкаю. Вашi почуття так легко зрозумiти. Якщо серце в полонi iншого, будь чия увага не тiшить. Усе, що нiяк не пов’язано з його обранцем, здаеться йому таким нудним i нецiкавим! Я цiлковито розумiю вашi почуття.

– Але вам не слiд переконувати мене, що я багато думаю про мiстера Тiлнi, бо, напевно, я нiколи бiльше його не побачу.

– Нiколи не побачите? Люба моя, не кажiть так. Коли б ви i справдi так думали, ви були б глибоко нещаснi.

– Анiскiльки. Не вдаватиму, що вiн менi зовсiм не сподобався. Але коли я читаю «Удольфо», менi здаеться, що нiхто у свiтi не зможе зробити мене нещасною. О, це жахливе чорне покривало! Ізабелло, люба моя, я впевнена, що пiд ним скелет Лорентiни.

– Як дивно, що ви досi не читали «Удольфо». Мiсiс Морланд, мабуть, не любить романiв?

– Нi, любить. Вона сама часто перечитуе «Сера Чарльза Грандiсона».

– «Сера Чарльза Грандiсона»? Але його так важко читати! Пам’ятаю, мiс Ендрюс i першого тому не могла подужати.

– Цей роман зовсiм не схожий на «Удольфо», але, на мою думку, вiн цiкавий.

– Невже? Ви мене дивуете. Менi здавалося, що ця книжка просто нестерпна. Але Кетрiн, люба моя, ви вже придумали, що вдягнете на голову сьогоднi ввечерi? Я твердо вирiшила в усiх випадках одягатись точнiсiнько так, як ви. Знаете, чоловiки iнодi звертають на це увагу.

– Але ж для нас це неважливо? – невинно спитала Кетрiн.

– Неважливо? О Боже! Я взяла собi за правило нiколи не зважати на iхню думку. Чоловiки дуже часто бувають вельми зухвалими, якщо перед ними нiяковiти й не тримати iх на вiдстанi.

– Справдi? Нiколи цього не помiчала. Зi мною вони завжди дуже добре поводилися.

– О, вони такими тiльки прикидаються. Це найзарозумiлiшi iстоти у свiтi, якi уявляють себе бозна-ким. До речi, я вже разiв сто збиралася вас запитати, але весь час забуваю: хто вам бiльше подобаеться – брюнети чи блондини?

– Важко сказати. Я ще нiколи про це не думала. Мабуть, щось середне – шатени, не дуже свiтлi, але й не темнi.

– Дуже добре, Кетрiн. Вiн такий i е. Я не забула вашого опису мiстера Тiлнi: «смагляве обличчя з темними очима й не дуже темне волосся». Що ж, у мене iнший смак. Я вiддаю перевагу свiтлим очам, а блiдi обличчя подобаються менi бiльше, нiж смаглявi. Адже ви не видасте мене, якщо зустрiнете кого-небудь iз ваших знайомих з такою зовнiшнiстю?

– Видати вас? Що ви маете на увазi?

– О, не мучте мене. Менi здаеться, я надто багато сказала. Поговорiмо про щось iнше.

Кетрiн, трохи здивувавшись, пiдкорилась. Помовчавши кiлька хвилин, вона вже була готова повернутися до того, що зараз цiкавило ii понад усе, – до скелета Лорентiни, однак подруга цьому завадила, вигукнувши:

– Ради Бога, ходiмо з цього кiнця зали! Можете собi уявити, ось тi двое нахабних молодикiв уже пiвгодини дивляться на мене. Вони дiють менi на нерви. Погляньмо в книжцi, хто ще прибув до Бата. Навряд чи вони пiдуть за нами.

Вони пiшли до столу, де лежала книжка для запису вiдвiдувачiв Галереi. І поки Ізабелла читала iмена, Кетрiн довелося стежити за поведiнкою цих огидних молодикiв.

– Вони ж не йдуть сюди? Сподiваюся, вони не настiльки нахабнi, аби нас переслiдувати. Благаю вас, скажiть менi, якщо вони пiдуть у наш бiк. Я твердо вирiшила на них не дивитися.

За кiлька хвилин Кетрiн iз невдаваною радiстю повiдомила подрузi, що та може бiльше не турбуватися, бо джентльмени покинули Галерею-бювет.

– А куди вони пiшли? – спитала Ізабелла, квапливо обернувшись. – Один iз них досить вродливий.

– Вони пiшли в бiк церковного подвiр’я.

– Що ж, я вельми вдоволена, що ми iх спекалися. А тепер, як ви ставитеся до того, щоб пiти зi мною до Едгарз Бiлдiнгз i подивитись на мiй новий капелюшок? Ви ж казали, що хотiли на нього поглянути.

Кетрiн залюбки погодилася.

– Але, – додала вона, – ми можемо знову зустрiти цих двох молодикiв.

– О, не турбуйтеся. Якщо ми поквапимося, то встигнемо проскочити перед ними. Менi так хочеться показати вам капелюшок.

– Але якщо ми зачекаемо декiлька хвилин, зустрiчi можна буде взагалi не боятися.

– Повiрте, це для них завелика честь. Не в моiх правилах придiляти чоловiкам стiльки уваги. Це iх тiльки псуе.

Проти такого доказу в Кетрiн не було заперечень. Тож, аби пiдтвердити незалежнiсть мiс Торп i ii рiшучiсть дати науку представникам протилежноi статi, вони подалися наздоганяти молодикiв.




Роздiл VII


За пiвхвилини вони перетнули подвiр’я Галереi i дiйшли до арки напроти провулку Юнiон. Але там iм довелося зупинитися. Кожен, хто знайомий з Батом, знае, як тут важко перейти Чип-стрiт. Ця вулиця й справдi так невдало влаштована i розташована в такiй несприятливiй близькостi до лондонськоi та оксфордськоi великих дорiг, а також головного готелю мiста, що жоден день не минае без того, щоб якимось дамам, незалежно вiд важливостi iхньоi справи, – купiвлi солодощiв або вiдвiдування крамницi, де продаються капелюшки, або навiть (як було цього разу) переслiдування молодикiв, не довелося б затриматися на одному чи другому ii боцi, пропускаючи екiпажi, вершникiв або двоколки. Вiд часу свого приiзду до Бата Ізабелла, хоч-не-хоч, мала долати цю перешкоду принаймнi тричi на день. І тепер вона змушена була ii долати й вiдчувати досаду ще раз, бо тiеi самоi митi, коли вони опинилися напроти провулку Юнiон i побачили двох джентльменiв, якi пробиралися крiзь натовп i мiсили грязь у цьому цiкавому провулку, iм завадила перейти дорогу поява кабрiолета, що його хвацько гнав поганою брукiвкою самовпевнений кучер, наражаючи таким чином на страшну небезпеку не тiльки свое життя, а й життя сiдока та коня.

– Ох, цi мерзеннi кабрiолети! – вигукнула Ізабелла, пiдвiвши очi. – Як я iх ненавиджу!

Проте ii ненависть, хоч i цiлком доречна, не була тривалою, бо вона, знову подивившись на екiпаж, вигукнула:

– Яка приемна несподiванка! Мiстер Морланд i мiй брат!

– Боже мiй! Це ж Джеймс! – тiеi самоi митi скрикнула Кетрiн.

І, щойно друзi iх помiтили, як коня було негайно зупинено з такою несамовитiстю, що вiн майже став дибки, а потiм джентльмени вистрибнули з екiпажа, доручивши пiклуватися про нього слузi, який аж стрiпнувся вiд раптовоi зупинки.

Кетрiн, для якоi поява брата була цiлковитою несподiванкою, дуже радо зустрiла його. Брат, який був дуже привiтний за вдачею i щиросердо любив свою сестру, вiдповiв iй тим же – тiею мiрою, якою дозволяли виразнi очi мiс Торп, що постiйно вiдвертали його увагу. Люб’язнiсть, з якою вiн одразу ж привiтав цю ледi, виявивши при цьому водночас i радiсть, i знiяковiння, якi могли б пiдказати Кетрiн, коли б вона краще вмiла розумiти чужi почуття й менше дослухалася до своiх власних, що Джеймс, так само, як i Кетрiн, завважив вроду ii подруги.

Джон Торп, який тим часом вiддавав розпорядження стосовно коня, невдовзi приеднався до них i належним чином винагородив Кетрiн за брак уваги. Вiн недбало потиснув руку Ізабеллi, зате придiлив належну увагу ii подрузi, злегка вклонившись iй. Це був повний юнак середнього зросту, з непоказним обличчям i незграбною фiгурою, який, здавалося, щоб не бути надто привабливим, одягався, як грум, а щоб не виглядати, як джентльмен, поводився невимушено, коли мав бути стриманим, i зухвало, коли невимушенiсть була доречною. Вiн вийняв з кишенi годинника й спитав:

– Як ви гадаете, мiс Морланд, за який час ми доскакали з Тетберi?

– Я ж не знаю, чи це далеко звiдси.

Їi брат сказав, що до Тетберi двадцять три милi.

– Двадцять три? – здивувався Торп. – Двадцять п’ять, i анi на дюйм менше.

Морланд заперечив йому, посилаючись на свiдчення путiвникiв, хазяiв готелiв i дорожнiх знакiв, але його друг вiдкинув iх усi, бо мав бiльш надiйну мiру вiдстанi.

– Я переконаний, що ми проiхали двадцять п’ять миль, – сказав вiн. – Про це свiдчить затрачений на дорогу час. Зараз пiв на другу. З подвiр’я готелю в Тетберi ми виiхали, коли мiський годинник пробив одинадцяту. Я викличу на дуель кого завгодно в Англii, хто скаже, що мiй кiнь пробiгае в запряжцi менше, нiж десять миль за годину. Звiдси й виходить рiвно двадцять п’ять миль.

– У вас загубилася одна година, – сказав Морланд. – Коли ми виiхали з Тетберi, була лише десята година.

– Десята година! Клянусь життям, була одинадцята! Я перелiчив усi удари. Ваш брат, мiс Морланд, доведе мене до божевiлля. Погляньте-но на мого коня – ви бачили коли-небудь у своему життi тварину, бiльш пристосовану для швидкого бiгу? (У цей час слуга якраз зiйшов на сидiння й вiдганяв екiпаж.) Чудова порода! Три з половиною години на те, щоб пробiгти якихось двадцять п’ять миль – що ви про це скажете? Подивiться на це створiння i спробуйте уявити собi таку нiсенiтницю.

– Так, кiнь i справдi сильно розгарячився!

– Розгарячився! До Волкотчерч на ньому жодна волосинка не ворухнулася. Погляньте на його переднi ноги. Погляньте на круп. А подивiться на його ходу. Цей кiнь не може пробiгати менше, нiж десять миль за годину, навiть якщо його стриножити. А якоi ви думки про мiй кабрiолет, мiс Морланд? Менi вiн до вподоби. Гарна пiдвiска. Мiська робота. Вiн у мене менше мiсяця. Його замовив мiй друг з Крайстчерча, чудовий хлопець. Вiн поiздив на ньому усього кiлька тижнiв, доки, я думаю, наважився продати. Саме тодi я пiдшукував собi щось легке – навiть вирiшив було уже купити парний двоколiсний екiпаж. І ось раптом зустрiчаю його на мостi Магдалини, коли вiн iхав до Оксфорда минулого семестру. Вiн менi й кричить: «Гей, Торпе, вам часом не потрiбна така шкаралупка? По-своему найкраща, тiльки я вiд неi страшенно втомився». «О! Чорт забирай, – вiдповiдаю, – я саме той, хто вам потрiбен. Скiльки ви за неi вiзьмете?» І як ви гадаете, мiс Морланд, скiльки вiн узяв?

– Не маю найменшого уявлення.

– А ви подивiться: ресорна пiдвiска, сидiння, дорожня скринька, ящик для зброi, крила, лiхтарi, срiбне оздоблення – все, як бачите, в цiлковитому порядку. Залiзнi частини – як новi, якщо тiльки не кращi. Вiн заправив п’ятдесят гiней. Я зголосився одразу. Виклав грошi, i екiпаж мiй.

– Повiрте, – сказала Кетрiн, – я так мало розумiюся на таких речах, що не можу сказати, дорого це чи дешево.

– Нi те, нi iнше. Правду кажучи, могло коштувати й дешевше. Але я страх як не люблю торгуватись, а в бiдолашного Фрiмена з грошима було не густо.

– З вашого боку це було шляхетно, – сказала розчулена Кетрiн.

– До бiса! Коли я роблю щось для друзiв, терпiти не можу сентиментальностi.

Молодих ледi спитали, куди вони прямують. І, дiзнавшись про мету iхньоi прогулянки, джентльмени вирiшили супроводити iх до Едгарз Бiлдiнгз i засвiдчити свое шанування мiсiс Торп. Джеймс та Ізабелла йшли попереду. І остання була така задоволена цiею обставиною, так завзято намагалася зробити цю прогулянку приемною для того, кого iй подвiйно рекомендували як брата ii подруги i друга ii брата, i вiдчувала такi чистi й позбавленi будь-якого кокетування почуття, що, хоча на Мiльсом-стрiт вони зустрiли й пройшли повз тих двох огидних молодикiв, вона анiтрохи не намагалася привернути до себе iхню увагу й кинула погляд у iхнiй бiк лише три рази.

Джон Торп iшов, звичайно, з Кетрiн i пiсля кiлькох хвилин мовчання поновив розмову про свiй кабрiолет:

– Однак, мiс Морланд, хтось вам, можливо, й скаже, що це дешева рiч. Але вже наступного дня я мiг би продати його на десять гiней дорожче. Джексон з Орiела одразу ж запропонував менi шiстдесят, – Морланд був тодi зi мною.

– Так, – сказав Морланд, почувши цi слова. – Але ви забуваете, що до цiни входив i кiнь.

– Кiнь?! Чорта з два! Я б не продав свого коня й за сто гiней. Ви любите вiдкритi екiпажi, мiс Морланд?

– Так, дуже люблю. Але не пам’ятаю, щоб я колись у них каталася. Але вони менi дуже подобаються.

– Чудово. Я буду щодня катати вас у моему кабрiолетi.

– Дякую вам, – трохи знiяковiвши, сказала Кетрiн, не впевнена, чи годиться iй прийняти таке запрошення.

– Завтра ми з вами iдемо на Ленсдаун-Хiлл.

– Дуже вдячна. Але хiба ваш кiнь не потребуе вiдпочинку?

– Вiдпочинку!? Це пiсля того, як вiн пробiг сьогоднi якихось двадцять п’ять миль? Дурницi! Немае нiчого шкiдливiшого для коней, нiж вiдпочинок. Вiд нього вони дохнуть швидше, нiж вiд будь-чого iншого. Нi, нi, поки я тут, вiн у мене щодня буде тренуватися принаймнi чотири години.

– Справдi? – дуже серйозно спитала Кетрiн. – Але ж це вийде по сорок миль у день!

– Сорок, п’ятдесят – яка рiзниця? Отже, завтра iдемо на Ленсдаун. Пам’ятайте, я в вашому розпорядженнi.

– Як це буде чудово! – обернувшись, вигукнула Ізабелла. – Кетрiн, люба, я вам майже заздрю. Але боюся, брате, третiй сiдок тут не помiститься.

– Третiй? Авжеж! Я приiхав до Бата не для того, щоб катати тут своiх сестер. Про тебе подбае Морланд.

Це спричинилося до обмiну люб’язностями мiж тими, хто йшов попереду. Але Кетрiн не розiбрала анi подробиць, анi кiнця iхньоi балачки. Мiркування ii супутника, вичерпавши тему, що iх пожвавлювала, обмежувалися тепер лише короткими й рiшучими прихильними або неприхильними вiдгуками про зовнiшнiсть жiнок, яких вони зустрiчали по дорозi. З ввiчливiстю й повагою, як i годиться юнiй дiвчинi, котра не наважуеться мати власну думку, що вiдрiзняеться вiд думки самовпевненого чоловiка, особливо стосовно жiночоi краси, Кетрiн слухала й погоджувалася, аж доки не наважилася змiнити тему розмови, поставивши питання, яке давно висiло в неi на язицi:

– Ви читали «Удольфо», мiстере Торп?

– «Удольфо»?! О Господи! Хто завгодно, тiльки не я! Я нiколи не читаю романiв. У мене достатньо iнших справ.

Кетрiн, прикусивши язика i збентежившись, хотiла вже вибачитись за свое питання. Але вiн ii випередив, сказавши:

– Романи сповненi дурниць i нiсенiтниць. Пiсля «Тома Джонса» не було жодного хоч трохи пристойного – хiба що «Чернець». Цими днями я його прочитав. Усi iншi такi безглуздi.

– На мою думку, вам би обов’язково сподобався «Удольфо», якби ви його прочитали. Це дуже цiкава книжка.

– Нi, iй-богу, це не для мене. Якщо я коли-небудь вiзьмуся за роман, то тiльки за той, який написала мiсiс Редклiфф. Їх принаймнi цiкаво читати, i в них е жвавiсть i природнiсть. Їх варто читати.

– Але «Удольфо» написала, здаеться, мiсiс Редклiфф, – нерiшуче сказала Кетрiн, побоюючись його образити.

– Не може бути! Невже? О, так, так, я згадав. Я мав на увазi iншу безглузду книжку, що написала та жiнка, через яку було стiльки метушнi та яка вийшла замiж за французького емiгранта.

– Мабуть, ви кажете про «Камiллу»?

– Саме так! Скiльки в нiй неприродного й безглуздого! Старий гойдаеться на гойдалцi! Якось я взяв перший том, погортав його i одразу збагнув, що це менi не сподобаеться. А втiм, ще не бачивши цiеi книжки, я здогадався, яке це безглуздя. Коли я почув, що вона вийшла замiж за емiгранта, я зрозумiв, що цей роман менi нiколи не здолати.

– Я його не читала.

– Ви нiчого не втратили, можу вас запевнити. Бiльшоi дурницi годi собi й уявити. У нiй нiчого й немае, окрiм старого, який гойдаеться на гойдалцi та вчить латину. І бiльш нiчого, клянуся!

Цi критичнi висловлювання, справедливiсть яких, на жаль, не була поцiнована бiдолашною Кетрiн, вiн промовив, пiдходячи до будинку, де зупинилася мiсiс Торп i де почуття проникливого й безстороннього читача «Камiлли» поступилися мiсцем почуттям вiдданого й люблячого сина, який зустрiвся з матiр’ю. Мiсiс Торп побачила iх ще здалека, дивлячись iз вiкна.

– А, мамо, чи живенькi-здоровенькi? – спитав вiн, потиснувши iй руку. – Де це ви знайшли цей чудернацький капелюшок? Ви в ньому схожi на стару вiдьму. Ми з Морландом вирiшили провести з вами кiлька днiв. Отже, доведеться вам пошукати для нас неподалiк хороше житло з двома лiжками.

Таке звертання, здавалося, цiлком справджувало сподiвання ii нiжного материнського серця, бо мiсiс Торп зустрiла сина з найщирiшою радiстю. Що ж до двох молодших сестер, то до них вiн виявив таку саму братську прихильнiсть, запитавши в них, чи живенькi-здоровенькi, i зазначивши, що вони обидвi потвори.

Таке поводження не сподобалося Кетрiн. Але мiстер Торп був другом Джеймса i братом Ізабелли. І до того ж на ii судження про нього вплинули слова Ізабелли, яка iй сказала, коли вони пiшли поглянути на новий капелюшок, що Джон вважае ii найчарiвнiшою дiвчиною у свiтi, а також зроблене Джоном при розставаннi запрошення танцювати з ним на балу, який мав вiдбутися цього вечора. Коли б вона була старшою й гоноровитiшою, такi залицяння не подiяли б. Але коли ти юний i невпевнений у собi, потрiбна надзвичайна стiйкiсть розуму, щоб не пiддатись тому, що тебе назвали найчарiвнiшою дiвчиною у свiтi й так завчасно запросили на танець. Наслiдком було те, що коли брат i сестра Морланди, провiвши годину в Торпiв, вийшли з дому, щоб пiти разом до Алленiв, i Джеймс, коли за ним зачинилися дверi, спитав: «Ну, Кетрiн, чи сподобався тобi мiй друг Торп?», вона, замiсть того щоб вiдповiсти так, як вона б це, певно, зробила, якби на неi не подiяли лестощi й почуття дружби: «Дуже не сподобався», без запинки вимовила:

– Дуже сподобався, з ним так приемно спiлкуватися!

– Вiн i справдi найчудовiший хлопець у свiтi. Трохи балакучий, але вам, панночкам, це, мабуть, до вподоби. А як тобi iншi члени родини?

– Дуже, дуже сподобались, особливо Ізабелла!

– Приемно чути. Саме таку молоду особу я б хотiв бачити твоею подругою. У нiй стiльки здорового глузду, i вона така щира й привiтна. Я давно хотiв тебе з нею познайомити. І вона, здаеться, дуже тебе любить. Вона говорить про тебе з таким захопленням. А прихильними вiдгуками такоi дiвчини, як мiс Торп, – сказав вiн, лагiдно взявши ii за руку, – навiть ти, Кетрiн, можеш пишатися.

– Я й справдi ними пишаюсь, – вiдповiла вона. – Я люблю ii всiм серцем i щаслива, що й тобi вона подобаеться. Ти про неi лише згадав, коли писав менi, повернувшись вiд Торпiв.

– Я сподiвався невдовзi тебе побачити. Гадаю, вам слiд якнайчастiше зустрiчатися, доки ви в Батi. Вона дуже мила. А яка вона розумна! Як нею пишаеться ii рiдня! Безсумнiвно, вона iхня улюблениця. Вона, певно, мае великий успiх у Батi?

– Авжеж мае. Мiстер Аллен вважае ii найгарнiшою дiвчиною в Батi.

– Наважуся сказати, вiн мае рацiю. Не знаю жодного чоловiка, який би розумiвся на жiночiй вродi краще за мiстера Аллена. Менi немае потреби запитувати тебе, люба Кетрiн, чи тобi тут подобаеться. Якщо в тебе е така подруга, як Ізабелла Торп, ти не можеш бути невдоволеною. Та й Аллени, я впевнений, до тебе дуже зичливi.

– О, звiсно! Менi тут весело! А тепер, коли ти приiхав, я просто щаслива. Як це мило, що ти приiхав сюди здалека, щоб побачити мене!

Джеймс прийняв цю данину вдячностi, заспокоiвши свое сумлiння тим, що сказав щиро:

– Кетрiн, я й справдi дуже тебе люблю.

Далi пiшла розмова про братiв i сестер, – як однi вчаться, а iншi ростуть, – а також про iншi родиннi справи. Джеймс лише одного разу вiдхилився вiд теми, знову згадавши про достойностi мiс Торп. Ця розмова точилась, доки вони не опинилися на Палтнi-стрiт, де Джеймса вельми привiтно зустрiли мiстер i мiсiс Аллен, з яких перший запросив його з ними пообiдати, а друга – визначити якiсть i вгадати цiну новоi муфти й палантина. Попередня домовленiсть в Едгарз Бiлдiнгз завадила Джеймсовi прийняти запрошення джентльмена i змусила якнайшвидше вiдповiсти на запитання ледi. І пiсля того, як було домовлено про зустрiч обох компанiй у Восьмикутнiй вiтальнi, Кетрiн могла нарештi поринути в пiднесенi й тривожнi переживання над сторiнками «Удольфо», забувши мирськi клопоти про сукню й обiд, про тривогу мiсiс Аллен з приводу запiзнення кравчинi й лише на коротку мить втiшаючись думкою про те, що ii вже запросили танцювати на балу.




Роздiл VIII


Попри «Удольфо» й кравчиню, компанiя з Палтнi-стрiт прибула до Верхнiх залiв саме вчасно. Торпи та Джеймс Морланд з’явилися лише на двi хвилини ранiше. І пiсля того, як Ізабелла виконала свiй звичайний ритуал, зустрiвши подругу зливою люб’язностей та усмiшкою, похваливши ii вбрання i позаздривши ii зачiсцi, юнi ледi пiшли пiд руку вслiд за старшими до бальноi зали, перешiптуючись про все, що тiльки спадало iм на думку, й збуджуючи одна в однiй гру уяви потиском руки або нiжною усмiшкою.

Танцi почалися через двi хвилини пiсля того, як вони посiдали; i Джеймс, який запросив свою даму на танець тодi ж, коли запросили його сестру, почав умовляти Ізабеллу приеднатися до тих, хто танцював. Але Джон пiшов до кiмнати для гри в карти, щоб поговорити з приятелем, i Ізабелла сказала, що нi в якому разi не буде танцювати без своеi любоi Кетрiн.

– Можу вас запевнити, – мовила вона, – я нiзащо у свiтi не танцюватиму без вашоi сестри! Я не хочу розставатися з нею на весь вечiр.

Кетрiн була iй дуже вдячна за вiдданiсть, i вони просидiли поряд ще три хвилини, а потiм Ізабелла, яка продовжувала говорити з Джеймсом, що сидiв по iншу руку вiд неi, знову повернулася до його сестри й прошепотiла:

– Здаеться, моя люба, менi доведеться залишити вас, бо вашому братовi дуже кортить потанцювати. Ви ж не проти? За хвилину повернеться Джон, i тодi ви легко мене знайдете.

У Кетрiн була надто поступлива вдача, щоб, попри свое розчарування, висловити протест. У цей час усi пiднялись, Ізабелла на ходу мовила: «До побачення, моя радiсть», – i швидко потиснула подрузi руку. Молодшi мiс Торп уже танцювали, i Кетрiн залишалася сама помiж мiсiс Аллен i мiсiс Торп. Вiдсутнiсть мiстера Торпа не могла ii не дратувати, i не тiльки тому, що iй дуже хотiлося танцювати, а ще й через те, що поважна причина того, що вона не танцювала, була нiкому не вiдома i ii могли прилучити до тих юних дам, якi не змогли знайти собi кавалера. Опинитися приниженою в очах свiту, нести на собi тавро безчестя, коли ii серце – сама чистота, а ii вчинки – сама невиннiсть, а справжньою причиною ii приниження е чиясь пiдступнiсть, – одна з тих обставин, що е невiд’емною частиною життя героiнi. І стiйкiсть, з якою вона долае випробування, робить особливу честь ii характеру. Кетрiн теж була стiйкою. Вона страждала, але анi слова ремствування не злетiло з ii уст.

З цього принизливого становища вона через десять хвилин перенеслася у свiт бiльш приемних почуттiв, побачивши за три ярди вiд iхнiх фотелiв – нi, не мiстера Торпа, а мiстера Тiлнi. Вiн, здавалося, просувався в iхньому напрямку, але досi ще ii не помiчав, отже, усмiшка й рум’янець на обличчi Кетрiн, що виникли при його раптовiй появi, встигли зникнути, не завдавши шкоди репутацii героiнi. Вiн був, як завжди, елегантний i веселий, i захоплено розмовляв з молодою й привабливою свiтською дамою, яка спиралася на його руку. Кетрiн одразу ж припустила, що це його сестра, i таким чином необдумано знехтувала чудовою можливiстю уявити його вже одруженим i, отже, втраченим для неi назавжди. Йдучи за простим i природним ходом думок, вона не могла припустити, що мiстер Тiлнi одружений; вiн не так поводився, не так розмовляв, як знайомi iй досi одруженi чоловiки. Вiн жодним словом не прохопився про дружину, але згадував про сестру. З цього Кетрiн виснувала, що супутниця мiстера Тiлнi е його сестрою, тож замiсть того, щоб зробитися блiдою, мов стiна, i впасти, знепритомнiвши, на груди мiсiс Аллен, Кетрiн продовжувала сидiти прямо, цiлком володiючи собою, хоч ii щоки стали ледь рожевiшими, нiж звичайно.

Мiстер Тiлнi та його супутниця, якi повiльно продовжували наближатись, iшли впритул слiдом за дамою, що була знайомою мiсiс Торп. І коли ця дама, що належала до iхнього гурту, зупинилась i заговорила з мiсiс Торп, вони зупинилися разом з нею, а мiстер Тiлнi, зустрiвшись очима з Кетрiн, одразу ж усмiхнувся, виявивши таким чином, що вiн ii впiзнав. Кетрiн привiтно усмiхнулась у вiдповiдь, i тодi вiн, трохи наблизившись, заговорив з нею й мiсiс Аллен, яка зустрiла його вельми люб’язно:

– Менi надзвичайно приемно знову бачити вас, сер. Ми вже було вирiшили, що ви залишили Бат.

Вiн подякував iй за люб’язнiсть i сказав, що йому довелося наступного ранку пiсля того, як мав задоволення з ними познайомитися, на тиждень виiхати з мiста.

– Що ж, сер, я гадаю, ви не шкодуете, що повернулися. Це такий приемний куточок для молодi, як, власне, й для всiх iнших. Коли мiстер Аллен каже, що йому тут набридло, я вiдповiдаю йому, що вiн даремно скаржиться, тому що Бат – надзвичайно миле мiсто. Цiеi нудноi пори року тут значно краще, нiж удома. І я повсякчас тверджу мiстеру Аллену, як йому пощастило, що стан здоров’я змусив його сюди приiхати.

– Сподiваюся, мем, що мiстер Аллен полюбить це мiсто ще й тому, що воно допоможе йому полiпшити здоров’я.

– Дякую, сер. Я не маю в цьому жодного сумнiву. Наш сусiд, доктор Скiннер, лiкувався тут минулоi зими i повернувся цiлком здоровим.

– Це дуже обнадiйлива обставина.

– Так, сер; але доктор Скiннер з родиною жив у Батi три мiсяцi. Саме через це я й умовляю мiстера Аллена, щоб вiн не квапився з вiд’iздом.

Їхню розмову урвало прохання мiсiс Торп до мiсiс Аллен, щоб вона злегка посунулася й дозволила сiсти мiсiс Х’юз i мiс Тiлнi, якi побажали приеднатися до iхнього гурту. Пiсля того як дами посiдали, мiстер Тiлнi постояв кiлька хвилин коло них, а потiм запросив Кетрiн танцювати. Такий вияв уваги, хоч i приемний сам по собi, ще бiльше ii засмутив, i, вiдмовляючи йому, вона жалкувала так явно, нiбито iй i справдi було нелегко це зробити, i коли б Торп, який невдовзi до неi пiдiйшов, з’явився на хвилинку ранiше, вiн би подумав, що вона надто сильно переживае цю вiдмову. Те, як байдужкувато вiн пояснив iй, чому вiн затримався, анiтрохи не примирило Кетрiн з ii участю. Пiд час танцiв Торп докладно розповiдав iй про коней та собак свого приятеля, з яким вiн щойно розмовляв, i про iхню домовленiсть обмiнятися тер’ерами, але його розповiдi не настiльки ii зацiкавили, щоб завадити iй раз по раз поглядати в той кiнець зали, де вона залишила мiстера Тiлнi. Їi люба Ізабелла, якiй вона так хотiла показати цього джентльмена, кудись зникла. Вони танцювали в рiзних кiнцях зали. Вiдiрвавшись вiд своеi компанii й вiд усiх своiх знайомих, зазнавши розчарування раз i вдруге, Кетрiн змушена була з усього цього виснувати, що завчасне запрошення на танець не обов’язково обiцяе молодiй ледi багато втiхи й успiху на балу. Поринувши у своi думки, вона раптом вiдчула чийсь дотик до плеча, i, обернувшись, побачила прямо перед собою мiсiс Х’юз у супроводi мiс Тiлнi i якогось джентльмена.

– Вибачте менi цю безпосереднiсть, мiс Морланд, – сказала мiсiс Х’юз, – але я нiяк не могла знайти мiс Торп, i мiсiс Торп запевнила мене, що ви не будете заперечувати, якщо я залишу цю молоду ледi танцювати неподалiк вiд вас.

Мiсiс Х’юз не могла розраховувати в цiй залi нi на кого, хто так охоче вiдгукнувся б на ii прохання, як Кетрiн. Молодих ледi вiдрекомендували одну однiй, мiс Тiлнi, як i годиться, запевнила, що вона цiнуе виявлену iй ласку, а мiс Морланд з усiею делiкатнiстю шляхетноi душi дала вiдчути, що для неi ця ласка зовсiм не обтяжлива. І мiсiс Х’юз, задоволена тим, що так вдало прилаштувала свою пiдопiчну, повернулася до своеi компанii.

У мiс Тiлнi була струнка фiгура, а також гарне обличчя з правильними рисами i приемним виразом. На вiдмiну вiд мiс Торп вона не була зосереджена на тому, як ii приймае оточення, не намагалася виявити нарочиту елегантнiсть, проте у всьому ii виглядi вiдчувалося справжне благородство. Їi манери свiдчили про розум i хороше виховання – вона не була нi сором’язливою, нi пiдкреслено невимушеною. І, здавалося, що вона вмiла почувати себе молодою й привабливою i радiти балу, не намагаючись привернути до себе увагу кожного чоловiка, що опинявся коло неi, i не перебiльшуючи своiх почуттiв виявом захоплення, яке доходило б до екзальтацii, або прикрого роздратування через кожну дрiбницю. Кетрiн, якiй мiс Тiлнi вiдразу сподобалася зовнi, а ще тим, що була сестрою мiстера Тiлнi, хотiлося ближче з нею познайомитись, i тому вона залюбки говорила iй все, що тiльки спадало на думку i що вона мала смiливiсть i можливiсть сказати. Але труднощi, що виникають на шляху до швидкого зближення через брак однiеi чи багатьох необхiдних умов, не дозволили iм просунутися далi першоi стадii знайомства, на якiй вони повiдомили одна однiй про свое ставлення до Бата, про захоплення його архiтектурою та околицями, про те, чи люблять вони малювати, грати й спiвати i iздити верхи на конях.

Одразу ж пiсля закiнчення перших двох танцiв Кетрiн вiдчула дотик руки вiрноi Ізабелли, яка з радiстю оголосила:

– Нарештi я вас знайшла! Люба моя, я вже цiлу годину вас шукаю. Як ви могли танцювати в цiй партii, знаючи, що я танцюю в iншiй? Без вас я почувалася такою нещасною!

– Ізабелло, люба, як же я могла танцювати з вами? Я навiть не знала, куди ви подiлися.

– Те ж саме я втовкмачувала вашому братовi, але вiн не вiрив. «Пiдiть i пошукайте ii, мiстере Морланд!» – казала я йому, але даремно – вiн не зробив жодного кроку. Хiба не так, мiстере Морланд? Якi ви, чоловiки, лiнивi! Моя люба Кетрiн, ви були б украй здивованi, коли б почули, як я його вичитувала. Знаете, я не церемонюсь з такими нечемами.

– Погляньте на он ту молоду ледi з бiлою дiадемою на головi, – прошепотiла Кетрiн, вiдвiвши подругу вiд Джеймса. – Це сестра мiстера Тiлнi.

– Боже мiй! Не може бути! Ну ж бо, дайте менi як слiд ii розгледiти. Яка гарна! Нiколи в життi не бачила такоi красунi! А де ж ii чарiвний брат? Тут, у цiй залi? Покажiть же менi його – я згораю вiд нетерпiння! Мiстере Морланд, будь ласка, не дослухайтеся: ми говоримо не про вас.

– А про що ж ви шепочетесь? Щось сталося?

– Нi, це нi на що не схоже! Ви, чоловiки, такi цiкавi! А ще кажете про жiночу цiкавiсть! Не пiдслуховуйте! Задовольнiться тим, що це вас не стосуеться.

– Ви гадаете, що це може мене задовольнити?

– Клянусь, я нiчого подiбного нiколи в життi не зустрiчала! Що вам до того, про що ми говоримо? Коли б навiть йшлося про вас, то й тодi я б вам не радила пiдслуховувати, бо ви можете почути щось не надто приемне.

У цих пустопорожнiх балачках, що точилися доволi довго, первiсну тему, здавалося, було зовсiм забуто. І хоч Кетрiн була дуже рада на деякий час ii не торкатися, у неi, проте, не могло не з’явитись легкоi пiдозри, чи справдi Ізабеллi так уже кортить побачити мiстера Тiлнi.

Коли оркестр знову заграв, Джеймс спробував запросити на танець свою чарiвну даму, але вона рiшуче йому вiдмовила.

– О нi, мiстере Морланд, – вигукнула вона, – нiзащо на свiтi! Ви такий нестерпний! Уявiть собi, люба Кетрiн, що менi пропонуе ваш братусь. Вiн хоче, щоб я танцювала з ним ще раз, хоч я й пояснила йому, що це просто непристойно! Коли ми не змiнимо партнерiв, ми станемо притчею во язицех.

– Слово честi, – сказав Джеймс, – на таких великих балах можна танцювати з тим же самим партнером, а можна з рiзними.

– Яке безглуздя! Як можна таке казати? Але якщо чоловiк щось вiзьме собi в голову, йому годi суперечити. Кетрiн, люба, будьте ласкавi, заступiться за мене – переконайте вашого братуся, що це неможливо. Скажiть, якщо я погоджусь, це вас дуже засмутить. Адже вас це й справдi засмутить, чи не так?

– Нi, чому ж? Але якщо ви гадаете, що так робити не слiд, танцюйте з iншим.

– Ну то що? – скрикнула Ізабелла. – Ви чули, що казала ваша сестра? І ви досi наполягаете? Тодi затямте: якщо через нас жiнки в Батi зчинять переполох, то це не моя провина. Кетрiн, люба моя, бога ради, ходiмо танцювати з нами!

З цими словами вона й мiстер Морланд рушили до своеi попередньоi партii. Тим часом Джон Торп кудись пiшов. І Кетрiн, яка весь час мрiяла дати можливiсть мiстеровi Тiлнi повторити таке приемне для неi запрошення, що ним вiн удостоiв ii на початку вечора, почала якнайшвидше просуватися до мiсiс Аллен i мiсiс Торп, сподiваючись ще застати його бiля них. Та, на жаль, ця надiя не справдилась, i вона зрозумiла ii необгрунтованiсть.

– Ну як, моя люба, – запитала мiсiс Торп, якiй кортiло почути прихильний вiдгук про свого сина, – сподiваюсь, ви були задоволенi вашим партнером?

– Дуже задоволена, мем.

– Рада це чути. У Джона чудовий характер, чи не так?

– А мiстера Тiлнi ви бачили, моя люба? – спитала мiсiс Аллен.

– Нi. А де вiн?

– Щойно вiдiйшов вiд нас. Сказав, що йому так набридло тинятися по залi, що вiн вирiшив потанцювати. Гадаю, вiн би вас запросив, якби ви зустрiлися.

– Де ж вiн може бути? – спитала Кетрiн, оглядаючись на всi боки.

Та iй не довелось довго шукати мiстера Тiлнi. Невдовзi вона побачила, що вiн веде якусь молоду ледi танцювати.

– О, вiн таки знайшов собi даму. Шкода, що вiн не запросив вас! – сказала мiсiс Аллен. Пiсля нетривалоi мовчанки вона додала: – Вiн дуже милий!

– Ви маете рацiю, мiсiс Аллен, – вiдповiла мiсiс Торп, задоволено усмiхнувшись. – Я не можу з цим не погодитися, хоч i доводжуся йому матiр’ю. Вiн найприемнiший кавалер у всьому свiтi!

Цi слова, сказанi невлад, багато в кого могли б викликати подив, однак вони не спантеличили мiсiс Аллен, яка, трошки подумавши, шепнула Кетрiн:

– Вона, мабуть, вважае, що я говорила про ii сина.

Кетрiн була розчарована й засмучена. Те, про що вона так мрiяла, випурхнуло в неi прямо з рук. Перебуваючи в такому настроi, вона була аж нiяк не схильна до люб’язноi вiдповiдi на звертання Джона Торпа, який невдовзi пiдiйшов до неi:

– Ну що, мiс Морланд, чи не потанцювати нам з вами ще раз?

– О нi, дякую вам. Два нашi танцi вже закiнчилися. Окрiм того, я втомилася i бiльше не хочу танцювати.

– Не хочете? Тодi давайте погуляемо, поглузуемо з публiки. Ходiмо зi мною, я покажу вам чотирьох найбiльших дивакiв у залi – моiх молодших сестер i iхнiх кавалерiв. Я пiвгодини iх пiд’юджував.

Вибачившись, Кетрiн знову вiдповiла вiдмовою, i зрештою вiн сам пiшов пiд’юджувати своiх сестер. Кетрiн було дуже сумно. Мiстер Тiлнi, якому треба було виявляти увагу до своеi дами, не мiг пiд час чаювання приеднатися до iхньоi компанii. Мiс Тiлнi, хоч i залишалася з ними, сидiла далеко вiд неi. А Джеймс з Ізабеллою були захопленi розмовою, отож подруга не мала часу розважати Кетрiн, хiба що гукнула до неi: «Кетрiн, люба моя».




Роздiл ІХ


Прикрощi не полишали Кетрiн цього вечора. Усi, хто оточував дiвчину, спротивiли iй, i вiд цього сильного почуття вона невдовзi втомилася i iй захотiлося якнайшвидше опинитися вдома. Це бажання пiсля повернення на Палтнi-стрiт переросло у вовчий апетит, який, пiсля того як вона його вгамувала, поступився мiсцем непереборнiй сонливостi. Такою була найвища точка ii негараздiв. Пiсля цього вона швидко поринула в глибокий сон, який тривав дев’ять годин i який так змiцнив ii душевнi сили, що вона прокинулася в чудовому настроi i сповнена нових планiв i надiй. Понад усе iй хотiлося продовжити знайомство з мiс Тiлнi, i передусiм вона вирiшила пошукати ii в Галереi-бюветi в серединi дня. Галерею-бювет вiдвiдуе кожен, хто тiльки-но прибув до Бата. До того ж це примiщення вже зарекомендувало себе в очах Кетрiн таким зручним мiсцем для розкриття чеснот жiночоi душi й для змiцнення жiночоi дружби i так вiдповiдало настрою вести задушевнi бесiди, виникненню безмежноi довiри, що Кетрiн мала всi пiдстави сподiватися, що в його стiнах у неi з’явиться ще одна подруга. Таким чином, вона спланувала своi дii i пiсля снiданку спокiйно взялася за книжку, вирiшивши, поки не проб’е першу годину дня, не вiдриватися вiд читання й не дослухатись, як звичайно, до зауважень i вигукiв мiсiс Аллен, яка, не маючи нi iнтересу до чогось, нi схильностi про щось думати, хоч i не була занадто балакучою, але й мовчати не вмiла, отож, коли в неi пiд час шиття ламалася голка чи рвалася нитка, коли вона чула, що по вулицi iде карета, або помiчала пляму на своiй сукнi, – не могла про це не заговорити, незалежно вiд того, чи був хтось схильним iй вiдповiсти. Приблизно о пiв на першу надто голосний шум на вулицi змусив мiсiс Аллен поквапитися до вiкна, i не встигла вона повiдомити Кетрiн, що бiля дверей зупинилися два вiдкритi екiпажi – перший порожнiй, з одним лише слугою, а другий з мiстером Морландом i мiс Торп, – як сходами збiг Джон Торп i голосно вигукнув:

– А ось i я! Либонь, заждалися, мiс Морланд? Ми не могли приiхати ранiше. Старий шкарбан каретник цiлу вiчнiсть добирав якусь затичку. А коли ми виiхали, вона все одно зламалась. Як вам ведеться, мiсiс Аллен? Пречудовий бал був учора, ви згоднi? Не барiться, мiс Морланд, iншим уже несила чекати. Так i пориваються в дорогу.

– Що ви маете на увазi? – спитала Кетрiн. – Куди ви всi зiбралися?

– Зiбралися!? Хiба ви забули про нашу угоду? Хiба ми не домовилися прогулятися вранцi? Що у вас у головi? Поiхали на Клавертон-Даун!

– Так, пригадую, щось про це йшлося, – вiдповiла Кетрiн, благально поглянувши на мiсiс Аллен. – Але я й справдi вас не чекала!

– Не чекали? Гарно, нiвроку! Але що б ви робили, коли б я не приiхав?

Нiме благання Кетрiн про допомогу, однак, не знайшло найменшого вiдгуку з боку мiсiс Аллен, бо вона, не вмiючи нiчого висловити поглядом, навiть не пiдозрювала, що це може зробити хтось iнший. І оскiльки Кетрiн, аби не вiдмовлятися вiд прогулянки, змогла зустрiтися з мiс Тiлнi трохи пiзнiше, а катання з мiстером Торпом, за умови, що Ізабелла iхала з Джеймсом, не було гiдним осуду, iй нiчого не залишалося, як спитати:

– Ви не проти, мiсiс Аллен, якщо я поiду? Годинку-двi ви побудете без мене?

– Робiть так, як вам хочеться, моя люба, – спокiйно сказала мiсiс Аллен.

Кетрiн послухала цiеi поради й пiшла одягатись. Вона повернулася дуже швидко. Тi, хто залишився, ледве встигли обмiнятися короткими схвальними зауваженнями на ii адресу, пiсля того як Торп домiгся вiд мiсiс Аллен визнання достойностей свого кабрiолета, а потiм, попрощавшись з цiею дамою, Джон i Кетрiн поквапилися на вулицю.

– Люба моя, – вигукнула Ізабелла, до якоi Кетрiн з обов’язку дружби мала пiдбiгти, перш нiж сiсти до екiпажа, – ви збирались принаймнi три години! Я вже боялася, чи ви не захворiли. Який чудовий учора був бал! Менi треба розказати вам тисячу речей. Сiдайте, хутко сiдайте. Менi так хочеться покататись.

Кетрiн послухалась i пiшла до iншого екiпажа, але не настiльки швидко, щоб не почути, як ii подруга голосно сказала Джеймсу:

– Яка ж вона мила! Я ii просто обожнюю.

– Ви тiльки не лякайтесь, мiс Морланд, – сказав Торп, пiдсаджуючи ii в кабрiолет, – якщо кiнь, перш нiж рушити з мiсця, трошки покаже свiй норов. Вiн може раз чи два рвонути, потiм хвилину постоiть, а вже потiм вiдчувае хазяйську руку. Вiн у мене веселий, грайливий, але не злий.

Ця характеристика не здалася Кетрiн дуже обнадiйливою, але вiдступати було пiзно: вона була надто юною, щоб зiзнатися, що боiться, тому, йдучи назустрiч долi й сподiваючись на вiдданiсть тварини своему хазяiновi, вона сумирно сiла до екiпажа, дивлячись, як Торп сiдае поряд з нею. Коли все було готово, слузi, який стояв бiля голови коня, було гучно наказано: «Вiдпускай!», пiсля чого вони так спокiйно, як тiльки можна собi уявити, без ривка чи стрибка або чогось подiбного, рушили в дорогу. Кетрiн, радiючи з цiеi щасливоi обставини i вдячна за неi долi, зi здивуванням висловила свое задоволення, i ii супутник одразу ж розтлумачив iй, що все пояснюеться його особливим умiнням тримати вiжки i незвичайною спритнiстю й чуттям, з якими вiн користуеться батогом. Хоча Кетрiн не могла зрозумiти, навiщо при такому бездоганному вмiннi керувати конем йому треба було лякати ii норовистiстю тварини, вона, проте, щиро привiтала себе з тим, що перебувае пiд охороною такого вмiлого вiзника. І, помiтивши, що тварина продовжуе рухатися так само спокiйно, зовсiм не намагаючись виявити неприемну жвавiсть, i (беручи до уваги те, що вона пробiгае не менше десяти миль на годину), не бiжить з небезпечною швидкiстю, Кетрiн вiд душi насолоджувалась прогулянкою та бадьорою свiжiстю чудового лютневого дня, почуваючись в цiлковитiй безпецi. Вони трохи поговорили, а потiм на кiлька хвилин запала мовчанка. Раптом Торп ii порушив, спитавши:

– Старий Аллен, мабуть, неймовiрно багатий?

Кетрiн його не зрозумiла, i вiн повторив запитання, додавши пояснення:

– Старий Аллен, у якого ви живете.

– О, так ви маете на увазi мiстера Аллена? Авжеж, гадаю, вiн дуже багатий.

– І в нього взагалi немае дiтей?

– Так, взагалi немае.

– Для решти спадкоемцiв це пречудово. Вiн ваш хрещений, здаеться?

– Мiй хрещений? Зовсiм нi.

– Адже ви живете з ними.

– Так, звичайно.

– Ось про це я i кажу. На мою думку, вiн чудовий старий, i, певно, свого часу непогано пожив – iнакше чому в нього подагра? Мабуть, вiн i зараз щодня випивае по пляшечцi?

– По пляшечцi? О нi. Як ви могли таке подумати? Вiн людина дуже стримана. Вам здалося, що вчора вiн був напiдпитку?

– Боже праведний! У вас, жiнок, кожен чоловiк завжди напiдпитку. Невже ви вважаете, що людину можна звалити з нiг якоюсь пляшчиною? Я впевнений у одному: якби кожен випивав щодня по пляшцi, у свiтi не було б i половини теперiшнiх безладiв. Тодi б усi зажили, як слiд.

– Щось менi не вiриться.

– О Господи, та це б врятувало тисячi людей! У королiвствi не випивають i сотоi частки того, що слiд випивати. З нашим туманним клiматом iнакше не можна.

– Однак я чула, що в Оксфордi п’ють надто багато вина.

– В Оксфордi? В Оксфордi тепер узагалi не п’ють, можу вас запевнити. Там нiхто не п’е. Навряд чи ви зустрiнете там людину, яка може випити бiльше, нiж чотири кухлi. Ось, наприклад, коли я востанне запросив до себе друзiв, усi дивувалися, що в нас вийшло по п’ять кухлiв на брата. Дивилися на це, нiбито на якусь чудасiю. У моему домi й справдi е що випити. В Оксфордi це мало де знайдеш, ось чому вони всi так здивувались. Отож робiть висновок, випивають там чи нi.

– Так, я його зробила, – обурено вiдповiла Кетрiн. – І зрозумiла, що випиваете ви значно бiльше вина, нiж я думала. Проте я впевнена, що Джеймс не п’е так багато.

Слова Кетрiн були зустрiнутi запальною промовою, у якiй неможливо було нiчого розiбрати, окрiм майже клятвених запевнень, якими вона була щедро присмачена, i молода особа, коли ця промова закiнчилася, ще дужче змiцнилася думкою про надмiрнiсть оксфордськоi пиятики i щасливою впевненiстю в порiвняно тверезому способi життя ii брата.

Пiсля цього думки Торпа знову зосередилися на позитивних якостях його екiпажа, i вiн заохоував Кетрiн висловлювати захоплення жвавiстю й легкiстю, з якою бiг його кiнь, а також плавним рухом кабрiолета, який е наслiдком розмiреноi ходи тварини й високоi якостi ресор. Вона погоджувалася з ним у всiх проявах його захоплення, як тiльки могла. Нi послабити iх, нi пiдсилити було неможливо: його обiзнанiсть i ii непоiнформованiсть у таких справах, його впевненiсть i ii невпевненiсть у собi цiлком це виключали. Вона не могла висловити жодноi власноi думки, але, хоч би що вiн казав, вона з усiм радо погоджувалася, i зрештою вони без жодних зусиль дiйшли обопiльного висновку, що його екiпаж в усiх вiдношеннях е найкращим серед подiбних екiпажiв у Англii, його кабрiолет – найкращоi будови, його кiнь – найкращий за швидкiстю й легкiстю бiгу, а вiн сам – найкращий вiзник.

– Ви й справдi думаете, мiстере Торп, – сказала Кетрiн, наважившись нарештi визнати подумки цю тему цiлком вичерпаною i якось ii змiнити, – що кабрiолет Джеймса може зламатися?

– Зламатися? О Господи! Ви хоч колись у життi бачили таку хистку штуковину? У ньому немае жодноi надiйноi деталi. Колеса зовсiм спрацювалися принаймнi десять рокiв тому. Що ж до всього iншого, то цей кабрiолет, клянуся, розпадеться на шматки, варто до нього лише доторкнутися. Це найветхiша рiч з усiх, якi я будь-коли бачив! Слава Богу, у нас зовсiм iнша справа! У iхнiй таратайцi я б не ризикнув i двох миль проiхати, навiть за п’ятдесят тисяч фунтiв.

– Боже мiй! – вигукнула Кетрiн, неабияк перелякавшись. – Тодi повернiмося назад, я вас благаю. Якщо ми поiдемо далi, з ними обов’язково трапиться якесь лихо. Повернiмося, мiстере Торп! Зупинiться й поговорiть з моiм братом, i пояснiть йому, як вони ризикують.

– Ризикують? О Господи! Нiчого з ними не станеться. Коли вiн пiд ними розпадеться, вони собi на втiху випадуть прямо в болото – бачите, яка тут скрiзь грязюка? Кожен екiпаж надiйний, якщо тiльки вмiти ним керувати. У хороших руках така рiч протримаеться ще рокiв зо двадцять, доки не спрацюеться до кiнця. Господь з вами! Я б на ньому поiхав за п’ять фунтiв до Йорка й назад, не загубивши жодного цвяха.

Кетрiн слухала його з подивом. Вона нiяк не могла збагнути, як можна поеднати такi рiзнi судження про ту саму рiч: виховання, що вона його здобула, не навчило ii, що невпинне базiкання може дiйти до абсурду, а надлишок марнославства призвести до безсоромноi брехнi. Їi рiднi дивилися на речi просто, не вдаючись до словесноi еквiлiбристики: батько цiлком задовольнявся якимось каламбуром, а мати – прислiв’ям. Тому вони не мали звички брехати, аби напустити туману, казати одне, щоб уже наступноi хвилини стверджувати iнше. На якусь мить вона розгубилася i була вже ладна просити мiстера Торпа, щоб вiн чiткiше висловив свою думку щодо Джеймсового кабрiолета. Але, згадавши, що вiн досi не надто був схильний говорити прозоро про речi, що перед тим висловлювався про них туманно, вона стрималася, зрозумiвши, що вiн не став би наражати сестру й друга на небезпеку, якiй мiг би легко запобiгти, i з усього цього вона нарештi зробила висновок, що мiстер Торп упевнений у надiйностi екiпажа Джеймса i, отже, iй нема чого тривожитися. Сам Торп, здавалося, цiлковито про це забув, i iхня подальша розмова, або, скорiше, його розповiдь, з початку до кiнця була присвячена йому самому та його справам. Вiн розповiдав iй про коней, яких купив за безцiнь i продав за приголомшливi суми, про перегони, на яких вiн безпомилково передбачав переможцiв, про мисливськi вилазки, де вiн убивав бiльше птахiв (не зробивши, втiм, жодного вдалого пострiлу), нiж усi його супутники, разом узятi; а також описав iй надзвичайне полювання на лисиць, у якому його передбачливiсть i вмiння керувати собаками виправили помилки найдосвiдченiшого мисливця i в якому його хоробрiсть у сiдлi, що нi на мить не загрожувала його власному життю, безперестанку завдавала турбот iншим, отож багато хто, як вiн холоднокровно висловився пiд кiнець своеi оповiдi, скрутив собi в’язи.

Хоч як мало Кетрiн умiла самостiйно робити висновки i хоч якими нестiйкими були ii поняття про чоловiчу досконалiсть, проте, слухаючи нескiнченнi хвастощi Торпа, вона не могла погамувати сумнiвiв у бездоганностi цiеi людини. То була смiлива здогадка, бо вiн був братом Ізабелли, й до того ж Джеймс запевнював ii, що манери Торпа мають подобатись усiм жiнкам; але, попри це, вже в першу годину прогулянки Кетрiн вiдчула, що втомилася вiд його товариства, i ця втома дiйшла до краю, аж доки вони не повернулися на Палтнi-стрiт. Кетрiн певною мiрою була тепер ладна протистояти таким авторитетним свiдченням i поставитися з певною недовiрою до його здатностi подобатись усiм i кожному.

Важко передати здивування Ізабелли, коли бiля самих дверей будинку мiсiс Аллен вона виявила, що вже надто пiзно для вiдвiдування подруги: «Як, уже перейшло за третю годину?» Це було неймовiрно, дивовижно, неможливо; i вона не хотiла вiрити нi своему власному годиннику, нi годиннику брата чи слуги, не могла погодитися з жодним доводом, заснованим на здоровому глуздi чи реальностi, доки мiстер Морланд, показавши свiй годинник, не пiдтвердив цього факту. І пiсля цього рiвною мiрою неймовiрним, дивовижним i неможливим здавався усякий сумнiв, i iй залишалося тiльки твердити, що нiколи ще двi години з половиною не проминали так швидко.

До Кетрiн звернулися, аби вона це пiдтвердила, але дiвчина зовсiм не вмiла брехати, навiть для того, щоб догодити Ізабеллi. Проте остання не почула заперечень, бо не дочекалась вiдповiдi: власнi почуття цiлком поглинули ii. Особливо нещасною вона почувалася через те, що була змушена негайно повертатися додому. Минули столiття вiдтодi, як вона мала можливiсть перемовитися словом зi своею улюбленою Керрiн. Здавалось, iм бiльше нiколи не трапиться нагода побути наодинцi, а iй же треба сказати подрузi тисячу речей! І так iз усмiшками з приводу великого горя i з iскорками радостi в очах з приводу глибокого смутку, вона попрощалася з подругою i поiхала додому.

Мiсiс Аллен, яка щойно покiнчила з утомливим ранковим неробством, зустрiла Кетрiн словами: «А ось i ви, моя люба!» – спростувати вiрогiднiсть чого у Кетрiн не було нi причини, нi бажання.

– Сподiваюся, ви приемно провели час, – сказала мiсiс Аллен.

– Так, мем, дякую. Погода була чудовою.

– Мiсiс Торп сказала те саме. Вона була дуже задоволена, що ви поiхали всi разом.

– Ви бачили мiсiс Торп?

– Так, коли ви поiхали, я пiшла до Галереi. Там я ii й зустрiла, i ми приемно поговорили про се, про те. Вона сказала, що сьогоднi вранцi на базарi важко було купити телятину – ii привезли дуже мало.

– Ви ще когось бачили зi знайомих?

– Так, ми звернули на Крессент, i там зустрiли мiсiс Х’юз, яка гуляла з мiстером i мiс Тiлнi.

– Справдi? І ви з ними розмовляли?

– Атож, ми пiвгодини гуляли разом по Крессенту. Вони, здаеться, дуже приемнi люди. Мiс Тiлнi була в дуже гарненькiй крапчастiй муслiновiй сукнi. Я завважила, що вона завжди вишукано вбрана. Мiсiс Х’юз розповiла менi про iхню родину.

– І що ж вона вам про них розповiла?

– О, силу-силенну всього. Здаеться, нi про що iнше вона не говорила.

– Вона казала, з якоi частини Глостершира вони приiхали?

– Так, казала, тiльки я не можу тепер пригадати. Вони люди дуже поряднi i дуже багатi. Мiсiс Тiлнi до замiжжя була мiс Драммонд, i вони з мiсiс Х’юз навчалися в однiй школi. І в мiс Драммонд були дуже великi статки, а коли вона вийшла замiж, батько дав iй двадцять тисяч фунтiв, та ще додав п’ятсот на весiльне вбрання. Мiсiс Х’юз бачила весь цей одяг, коли його привезли з крамницi.

– Мiстер i мiсiс Тiлнi теж у Батi?

– Здаеться, так, але я не зовсiм упевнена. А втiм, наскiльки я пригадую, вони обидва померли, принаймнi мати. Так, безперечно, мiсiс Тiлнi померла – мiсiс Х’юз розповiдала про чудовий перловий гарнiтур, який мiстер Драммонд подарував дочцi на весiлля. Пiсля смертi матерi вiн перейшов до мiс Тiлнi.

– А мiстер Тiлнi, мiй партнер по танцях, – единий син?

– Точно не знаю, моя люба, але, здаеться, так. Однак мiсiс Х’юз каже, що вiн дуже приемний молодий чоловiк i що вiн, певно, живе на широку ногу.

Бiльше Кетрiн нi про що не розпитувала. Вона почула достатньо, щоб дiйти висновку, що вiд мiсiс Аллен вона бiльше не почуе нiчого путнього i що вона втратила нагоду зустрiтися з братом i сестрою. Коли б вона знала, що така нагода випаде, нiщо б не змусило ii поiхати на прогулянку в iншому товариствi. Та коли вже так сталося, то нiчого не вдiеш, можна лиш ремствувати на свое невезiння й думати про те, що вона втратила, – думати доти, аж допоки iй не стало зрозумiло, що вiд прогулянки вона не дiстала найменшого задоволення i що Джон Торп – вельми неприемна особа.




Роздiл Х


Увечерi Аллени, Торпи й Морланди зустрiлись у театрi, i, оскiльки Кетрiн та Ізабелла сидiли поруч, в Ізабелли з’явилася можливiсть повiдомити хоч щось iз безлiчi новин, що в неi накопичилися упродовж iхньоi нескiнченноi розлуки.

– Господи, Кетрiн, моя люба, нарештi ми знову разом! – вигукнула вона, щойно Кетрiн увiйшла до ложi й сiла поряд з нею. – Отже, мiстере Морланд, – вiн сидiв по iнший бiк вiд неi, – до кiнця вечора ви не почуете вiд мене жодного слова. Я вас попереджаю, щоб ви на це не розраховували. Кетрiн, люба моя, як проминула для вас ця вiчнiсть? А втiм, немае потреби про це питати, адже ви чудово виглядаете. Сьогоднi ваша зачiска чарiвна, як нiколи. Легковажне створiння, вам хочеться пiдкорити весь свiт? Можу вас запевнити, мiй брат уже в вас закохався, а щодо мiстера Тiлнi, то це справа вирiшена. Навiть вам при всiй вашiй скромностi немае жодноi пiдстави сумнiватись у його почуттях; його повернення до Бата достатньо про них сказало. О! Я б усе вiддала, щоб його побачити! Справдi, менi вже терпець уриваеться. Матуся каже, що вiн найчарiвнiший серед молодих людей. Ви знаете, вона його бачила вранцi. Ви повиннi менi його вiдрекомендувати. Вiн зараз у театрi? Ну будь ласка, пошукайте очима! Доки я його не побачу, я не заспокоюся.

– Нi, – сказала Кетрiн, – його тут немае. Я нiде його не бачу.

– Це жахливо! Нi, мабуть, я нiколи з ним не познайомлюсь. Як вам подобаеться моя нова сукня? Гадаю, вона непогано виглядае. Рукави я придумала цiлковито сама. Знаете, менi страшенно набрид Бат! Ми з вашим братом сьогоднi вранцi вирiшили, що, хоч тут i можна непогано провести кiлька тижнiв, проте жити тут постiйно ми б не погодилися нi за якi мiльйони. З’ясувалося, що нашi смаки збiгаються в тому, що ми вiддаемо перевагу селу над будь-яким iншим мiсцем. Нашi погляди й справдi надзвичайно схожi, це навiть смiшно! Ми не знайшли жодноi вiдмiнностi. Менi б нiзащо у свiтi не хотiлося, щоб ви були присутнi при цiй розмовi. Ви б обов’язково пiдняли нас на кпини.

– Даремно ви так гадаете!

– О, нi, ви б обов’язково кепкували над нами. Я знаю вас краще, нiж ви себе. Ви б сказали, що ми створенi одне для одного, або ще якусь подiбну нiсенiтницю, i довели б мене до слiз, я б почервонiла, як вашi троянди. Нi, я б нiзащо у свiтi не хотiла, щоб ви були поряд.

– Ви до мене несправедливi. Я б нi в якому разi не зробила такого недоречного припущення. Не кажучи вже про те, що воно б нiколи не спало менi на думку.

Ізабелла недовiрливо посмiхнулась i до кiнця вечора розмовляла тiльки з Джеймсом.

Наступного ранку Кетрiн знову всiма фiбрами душi прагнула зустрiтися з мiс Тiлнi, i до звичайного часу вiдвiдування Галереi ii не покидала тривога з приводу того, що цьому знову щось зможе перешкодити. Але нiчого подiбного не сталося, ii не затримав жоден вiдвiдувач, i вони втрьох в належний час вирушили до Галереi, де вiдбувалися звичайнi подii та велися звичайнi розмови. Випивши склянку води, мiстер Аллен пiдiйшов до якогось джентльмена й заговорив з ним про полiтичнi новини дня, порiвнюючи повiдомлення газет, якi вони читали. А дами почали прогулюватися по залi, помiчаючи кожне нове обличчя i майже кожен новий капелюшок. Жiноча половина родини Торп у супроводi Джеймса Морланда з’явилася в натовпi менш нiж за чверть години, i Кетрiн одразу ж опинилася бiля подруги. Джеймс, який тепер завжди супроводжував Ізабеллу, опинився з iншого боку, i, вiдокремившись вiд iнших, вони якийсь час прогулювались утрьох, доки Кетрiн не засумнiвалася в зручностi свого становища, коли вона цiлком була прикута до подруги й брата, анiтрохи не вiдчуваючи уваги з iхнього боку. Їi супутники увесь час щось палко обговорювали або жваво сперечалися, але висловлювали почуття майже пошепки, а коли пожвавлювалися, то голосно смiялися, звертаючись за пiдтримкою до Кетрiн, яка аж нiяк не могла ii подати, бо не чула жодного слова з iхньоi розмови. Врештi-решт iй все ж пощастило спекатися обтяжливого для неi товариства. Кетрiн твердо сказала, що вона хоче поговорити з мiс Тiлнi, появi якоi разом з мiсiс Х’юз дiвчина дуже зрадiла й до якоi одразу ж пiдiйшла з такою рiшучiстю продовжити знайомство, яка навряд щоб у неi з’явилася, коли б не вчорашне розчарування. Мiс Тiлнi зустрiла ii дуже люб’язно, вiдповiвши на ii дружне звертання з такою самою доброзичливiстю, i вони розмовляли, доки обидвi компанii не покинули Галерею. І хоча, цiлком iмовiрно, нi та, нi iнша юна дама не зробила жодного спостереження й не вимовила жодноi фрази, якi б не говорились пiд цим дахом тисячi разiв протягом кожного батського сезону, проте простота, щирiсть i невигадливiсть сказаного були в даному випадку дещо незвичайними.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/jane-austen/norteng-erske-abatstvo/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Дивись листа мiстера Рiчардсона, № 97, том 2, «Бродяга». – Прим. автора.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения